Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

Чому ви їдете цією дорогою? — запитав Апу Ґолден, і тоді Містер Коричневий обернувся, зняв окуляри, і відповіді вже не було потрібно.

Це справа, пов’язана з бізнесом, сказав Містер Коричневий. Нічого особистого. Просто один клієнт запропонував більшу суму, ніж інший. Один клієнт, який уже дуже давно не мав замовлень, проти іншого, постійного клієнта. Сер, ідеться про те, щоб ваш шанований батькоджі отримав повідомлення. Він його зрозуміє, не сумніваюся.

Нічого не розумію, крикнула Юба. Що за повідомлення?

Містер Коричневий повагом відказав: Повідомлення таке — сер, ваші дії ускладнили нам життя після того, як ми просили утриматись від них. Але ви їх вчинили, а потім відгородилися від нас континентами й океанами, а ми не мали ні засобів, ні наміру вас переслідувати. Але тепер ви нерозумно дозволили вашому синові приїхати. Приблизно такий комунікат. Я перепрошую, пані, ви лише невинний свідок, правда ж, ви лише випадкова жертва. Мені дуже прикро.

Машини переїхали якимось другорядним мостом через річку Мітхі біля великих нетрів Дгараві, і музика в лиснючому срібному «майбаху» зазвучала на повну гучність. Багатії собі розважаються. А що ж іще. Чом би й ні. Нема й мови, щоб хтось почув якісь постріли. Зрештою, на дулі був глушник.

24

Похорони в тропіках відбуваються швидко, але розслідування вбивств неминуче спричиняють затримки. Після трагічної новини я щодня з’являвся в домі Ґолденів, і здавалося, що нещастя затримало час. Виглядало так, ніби ніхто й ніщо не рухалося, окрім кімнати, де пані Патяк і пані Метуші залагоджували справи повернення тіл, та навіть їхній кабінет здавався загорнутим у завісу мовчання. Петя повернувся додому, щоб бути біля батька, але майже весь час сидів, зачинившись зі своїм психотерапевтом, у кімнаті блакитного світла. Д Ґолден також більшість днів проводив у домі, весь у чорному, забившись у куток, де його тримала за руку Рія. Ніхто не озивався. Поза домом якийсь час історія гриміла. Френкі Соттовоче був усюди, оплакуючи загибель своєї зірки скульптурного мистецтва. Родичі загиблої жінки, високі й сповнені грації, із гідністю королівських вартових стояли за Соттовоче перед телевізійними камерами зі смутком у безслізних очах. Нерон Ґолден не з’являвся на людях, але ми, що були в домі, чітко бачили, що в ньому щось надламалося, що отримане ним повідомлення не з тих, від яких легко оговтуються. На іншому кінці світу також панували гамір і мовчання. Були поліціянти, розтини, журналісти й усі звуки сирен, що супроводжують насильницьку смерть, але всі, хто знав ту сім’ю до її переїзду до Нью-Йорка, залишались невидимими, не озвалися жодним словом, немовби тиша огорнула також утрачений світ Ґолденів, наче саван. Та незідентифікована жінка, що привітала Апу в готельному вестибюлі вигуком «Ґраучо», — її не було видно. Інші жінки, про яких він говорив, його три давні кохання, колишні, що кружляли над головою, не з’явилися з ним попрощатися. Виглядало так, ніби місто повернулося спиною до тих, що відбули — і за кордон, і на той світ. Якщо Містера Коричневого та його партнерів заарештували, ми про це не дізналися. Ця новина зникла із заголовків. Ґраучо помер. Життя котилося далі.

Дві дракониці з дому Ґолденів, як і очікувалося, блискуче справилися із завданням швидкого повернення тіл додому після того, як їх віддали відповідні мумбайські органи. Вони звернулися до однієї реномованої фірми з громіздкою назвою БМРПП — Бюро міжнародних ритуальних послуг і перевезень, яка оперативно приготувала все необхідне для транспортування тіл, включно з герметичними трунами й контейнерами для перевезення з американською атестацією. Фірма підготувала всю документацію, отримала завірені англійські переклади свідоцтв про смерть і письмову згоду місцевих органів на вивезення тіл, а також знайшла найшвидший можливий термін повернення Апу і Юби до Нью-Йорка. На пероні аеропорту імені Кеннеді відбулося сумне розлучення. Френкі Соттовоче й родичі сомалійської мисткині забрали тіло Юби, щоб поховати згідно зі своїм звичаєм. Апу повернувся на Макдуґал-стріт.

Це було незвичне й недоладне прощання. Запечатана труна залишилася закритою. Тіло не було забальзамоване, тож закони штату не дозволяли прощання з відкритим віком. Після того, як Нерон не погодився на жодну релігійну церемонію й обрав кремацію, а не поховання, працівник БМРПП схилив голову й запропонував, що на годину залишить родину у власному гроні, а тоді повернеться. Пізніше він привезе їм прах. Або, якщо вони бажають, сам ним розпорядиться.

— Ні, — заперечив Нерон. — Привезіть його.

Працівник похоронного бюро знову похилив голову.

— Якщо дозволите, — сказав він тихо. — У цьому штаті немає закону, який регулює, де можна зберігати чи розвіювати прах. Ви можете помістити його в крипту, нішу, могилу або якийсь резервуар у домі — як вам завгодно. Якщо ви захочете його розвіяти, чиніть як вважаєте за потрібне, але краще не робити цього на видноті. Попіл після кремації нешкідливий і не несе жодної загрози для громадського здоров’я. Розвіяння на приватній ділянці вимагає згоди її власника, а якщо ви захочете розвіяти попіл на публічній території, незайвим буде перевірити місцевий план зонування. Якщо бажаєте розвіяти попіл на узбережжі або в Нью-Йоркській бухті, вам необхідно пам’ятати про вимоги Управління з охорони довкілля, що стосуються поховання в морі…

— Годі, — перебив його Нерон Ґолден. — Припиніть і негайно забирайтеся звідси.

За цілу наступну годину не пролунало жодного слова. Василіса забрала малого Веспасіана нагору, а решта нас залишилася стояти або сидіти в товаристві труни, кожен на самоті з власними думками. У цю жахливу годину я усвідомив, що після смерті Апу нарешті переконав мене в чомусь, чого я не хотів визнавати впродовж нашої дружби: що людське невимовне неодмінно співіснує з тим, що піддається пізнанню, і що люди криють у собі таємниці, яких не розтлумачать жодні пояснення. Як би я не намагався, я не міг пояснити тієї легкості, з якою він, з-поміж усіх Ґолденів, погодився скинути свою індійську шкіру й вирушити на захід зі свого міста до Ґринвіч-Вілидж. Старий мав за плечима досить темних справ, Петя — достатньо реальний і злободенний розлад, а Діоніс — достатньо потаємних прагнень на майбутнє; цим і можна було пояснити їхній вибір, але Апу був глибоко залучений у життя рідного міста, кохав і був коханий, і розбите серце не видавалося достатнім поясненням його бажання виїхати. Голос розуму в мені припускав, що з усіх синів Нерона він найвиразніше достеріг тіньові справи батька й це його налякало — і, може, це була частина правди. Можливо, те, що він говорив про стару школу виховання, коли батькові рішення вважалися