Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

Навіщо ви прийшли сюди — розповісти мені цю історію, запитав Апу.

Ні-ні, сер, ви помиляєтеся, і це все моя провина, бо я занадто багато говорю й затягнув зустріч, яка мала бути коротшою. Я прийшов повідомити дві речі. Перша — це те, що хоч я вже не поліціянт, а Дона Корлеоне, який зруйнував мені життя, взагалі вже немає, я досі шукаю справедливості.

А що це має спільного зі мною?

Це стосується вашого видатного батька, сер. Він займає високу позицію, набагато вищу, ніж я міг би навіть мріяти, але навіть у моєму віці, з Божою поміччю і використовуючи силу закону, я поставлю його на місце. Він був партнером мого заклятого ворога, дона, і його співучасником, і він єдиний, хто залишився, і от чому.

Ви прийшли погрожувати мені й моїй сім’ї. Я вважаю, ви зловживаєте гостинністю.

Ні, сер, я знову заговорився й відхилився від суті. Я не прийшов погрожувати. Я прийшов попередити.

Про що?

Сім’я, котра так близько співпрацювала з донами, сказав пан Мастан, а потім без жодного слова прощання змотує вудочки й виїжджає. Можливо, така сім’я залишила позаду, в цьому місті, когось із ображеними почуттями. З ображеними почуттями й незалагодженими справами. І, можливо, в переконанні, що їх залишили в халепі, частково завдяки вашому шанованому батьку. Ці люди з ображеними почуттями не такі великі люди, як ваш батько. Можливо, у місцевому масштабі досить великі, але загалом у світовому масштабі — маленькі. Не можна сказати, що вони не мають впливу тут на місці, але це вплив локальний. Напевно, ваш батько поза межами їхньої досяжності. Але ви — чи то з наївності, чи дурості, чи нахабства, чи відчайдушності — ви повернулися.

Думаю, вам треба піти, мовила Юба Туур. А після того, як пан Мастан вклонився й вийшов, звернулася до Апу: думаю, нам також треба звідси забиратися. Якомога швидше.

Це все дурниця, заперечив він. Просто це старий ображений чоловік, яких хоче помститися. Це пусті погрози. Без жодного змісту.

Все одно я хочу виїхати. Кіно скінчилося.

Зненацька він припинив суперечку. Так, промовив він. Згода. Поїхали.

Перехід.

Джордж Гаррісон грав на ситарі в «Within You Without You», «Tomorrow Never Knows», «Norwegian Wood» і «Love You To». Усі літаки відлітали серед ночі, тож, коли вони спакувалися й були готові рушати, вже стемніло, і вони сиділи в темряві й уявляли, як Джордж і Раві Шанкар сиділи на цьому самому місці й творили музику. Якийсь час вони не розмовляли, а потім заговорили.

Розповім тобі про щось, що мені в молодості сказав батько, перервав мовчанку Апу. Сину мій, сказав він, найбільша сила в житті цієї країни — не уряд, не релігія і не підприємницький інстинкт. Це — хабарництвойкорупція. Він так це назвав, одним словом, наче електромагнетизм. Без хабарництва нічого не вдасться вдіяти. Саме хабарництвойкорупція змащує коліщата нації і є вирішенням усіх проблем нашого народу. З’явився тероризм? Сядьте за стіл із ватажком терористів, підпишіть незаповнений чек, підсуньте йому через стіл і скажіть: постав стільки нулів, скільки тобі хочеться. Відколи він ховає чек до кишені, проблема вирішена, бо в нашій країні ми розуміємо: у хабарництвійкорупції є своя честь. Якщо людину раз купили, вона куплена на все життя. Мій батько був реалістом. Коли хтось працює на такому рівні, одного дня той чи інший мафіозі неодмінно застукає у ваші двері й або запропонує хабаря, або буде його вимагати. Тут неможливо залишитися з чистими руками. В Америці майже так само, сказав батько після переїзду за океан. Тут у нас теж є свій Ціпа, свій Малий Арчі, свій Скажений Фред, свій Гладкий Френкі. Вони також вірять у честь. Тож наші світи, певно, не так відрізняються, як ми вдаємо.

Він говорив із вами про це.

Нечасто, зізнався Апу. Але кілька разів виголосив свою промову про хабарництвойкорупцію. Ми не раз її вислухали й добре запам’ятали. Поза тим я не дуже вникав.

І як тобі тепер, коли ми так швидко виїжджаємо? Ми зустріли скільки — двоє людей. Ти так і не показав мені, куди ходив до школи. Ми не купили жодного піратського відео. Ми тут ще не побували.

Мені стало легше.

Легше? Чому?

Я не мушу вже тут залишатися.

І як тобі те, що стало легше? Тобі приємно звідси виїжджати? Хіба це не дивне відчуття?

Не зовсім.

Чому?

Бо я переконався у своїй повній мінливості. У тому, що під тиском життя можна просто перестати бути тим, ким був, і просто бути тим, ким став.

Я так не думаю.

Наші тіла змінюються весь час. Наше волосся, наша шкіра, геть усе. У семирічному циклі кожна клітина нашого організму замінюється іншою клітиною. Через кожні сім років ми стаємо на сто відсотків іншими людьми. Чому ж так само не може бути з людським «я»? Пройшло вже набагато більше, ніж сім років, відколи я звідси виїхав. Тепер я інший.

Я не певна, що про це говорить наука.

Я не говорю про науку. Я говорю про душу. Душу, яка не складається з клітин. Дух у машині. Я кажу, що з часом старий дух виходить, а його місце займає новий.

Значить, через сім років я не знатиму, хто ти такий.

А я не знатиму, хто ти така. Може, нам треба почати все спочатку. Може, ми змінні. Так уже воно є.

Може, й так.

Перехід.

Ніч була сирою. Навіть ворони поснули. Сумновидий Містер Коричневий та інші скажені пси чекали біля входу й мали на собі, попри темряву, сонцезахисні окуляри.

Ми відпустили ваше таксі, сказав Містер Коричневий. Наш обов’язок завезти вас до Міжнародного аеропорту імені Чатрапаті Шіваджі, колишнього Сагар.

Але ж ви й причепливі, сказав Апу. Ви нам не потрібні.

Це буде нам за честь, відповів Містер Коричневий. Дивіться, ось чекають три «мерседеси»-седани. Голова колони, ваше авто й машина прикриття. Просимо. Для вас лише найкраще, серджі. «Майбах» S-класу, це все одно, як приватний реактивний літак на шосе. Так у книжках пишеться. Я сам буду супроводжувати вас у цьому першокласному авто.

Нічне місто приховало від нього свою натуру, коли він виїжджав, повернулося до нього спиною, як він сам повернувся спиною до міста. Фасади будинків були похмурі й замкнуті. Вони перетнули затоку Магім морським мостом, але потім занадто рано, не доїхавши до з’їзду до аеропорту, звернули з