Ольга Юліанівна Кобилянська - Земля

міг бути такій душі ворогом? Чи з вас, люди добрі, знає хто якого ворога Михайлового? Чи він мав з ким коли яку сварку? Хто мав жаль до нього, як він до війська відходив? Кому був він що винен?

Старий Петро усміхнувся гірко й махнув рукою.

— Такого другого не буде вже більше в нашім селі! — сказав із притиском. — Се був шовк, а не чоловік! Він не мав жовчі! Але він, — тягнув далі з попереднім усміхом на устах, віщим і грізним голосом поглянувши значуще на сестру, — той, котрому він стояв на заваді на оцім світі, він не буде мати супокою ані на сім, ані на тім світі! Воно мусить вийти наверх, хто він є. Оце нещастя таке велике, що не найде собі сховку на землі, а крові невинного земля до себе ніколи не приймає! Міркуйте, люди добрі, що я вам кажу, і згадаєте колись мої слова! Я не кажу сього на вітер!

Домніка сиділа мовчки в однім куті на низькому стільчику, стерегла ненастанно очима нещасну матір і хитала жалісно головою. Оце, що сталося, було страшне. Не дай, боже, во вік-віки вдруге такого!.

Її чорні очі блистіли предивним блиском, неначе бачили перед собою чудні події, про які інші не прочували, але її уста були тісно зціплені, як би боялися, що одно ім'я, яке раз по раз виринало з рою гадок, вирветься силоміць наверх і притягне інше таке горе для нещасних родичів.

Всі ховали перед собою свій зір. Всі вичитували в очах обопільне з тривогою і боязко розв'язку страшної події, але ні за що в світі не був би сей або той виявив голосно свойого переконання, що спочивало десь іще в найтемнішім закутку душі, лише ще почуттям оповите, і вижидало, не ворушачися, дальшого розвою акції. Між усіма неначе щось невидиме ходило і об'являло одно й те саме, а відтак, прикладаючи білу руку до живих уст, наказувало глибоке мовчання.

Перед домом зібралося чи не півсела. До суду подано донос, і ожидано завтра комісії. Майже кожне застановлялося, що з того буде. Шепіт і притишені голоси, зіллявшися водно, здіймалися правдивими хвилями довкола малої хатини.

Перелякані, змішані лиця тиснулися цікаво до малих віконних шиб, а тут і там чорнілися поскидані на землю капелюхи, мов кертицями вириті купочки. Мертвець був у хаті, і хвиля вимагала пошанування. В стайні ричала прикро і тривожно одна забута корова, а в малих сінях хати запіяв захований десь у темноті когут. Дехто молився.

Між тими останніми — бабусі, білоголові Марійчині сусідки, що, мов загублені тіні, вешталися селом. Вони багато прожили й терпіли, і їх одиноким бажанням було не вмерти без свічки, не висповідавшися передом.

Тепер забилися у найглибший куток хати, аби нікому не стояти в дорозі, а бути присутніми, і, вп'яливши смутний зір у молодого мерця, молилися побожне. Кожного неначе силоміць придержувало щось тут, на місці. В хатині, повній тяжкого сопуху[109], панувала тишина й ожидання, а шепіт перебігав по ній, мов судорожні рухи. Часами уставав цілковито, але лише настільки, аби в слідуючій хвилі змогтися роєм і розбити нестерпний настрій. Марія стогнала, кидаючи головою то в одну, то в другу сторону, а Івоніка, присунувшися близько до постелі вмерлого й опустивши голову в руки, врив погляд у лице любимця і не рухався. Сей лежав білий, як сніг, і лице в нього було глибоко поважне. Був напівприкритий. чорним сердаком.

Умер!.

Михайло його помер. Застрілено його. Рана знаходилася під лівою лопаткою. В лісі найдено його, оберненого лицем до чорної землі. Його капелюх лежав оподалік від нього, а разом із ним і сокира.

Він, певно, пішов у ліс, щоб там врубати дров, йому треба було, відай, кілля до плота, — так він міркував, як обзирав пліт, — і там напав його хтось нечайно ззаду. Він мусив ще довго жити, — міркували люди, мусив ще раз піднестися з землі, волочитися кусень дальше, а може, і кликати помочі, бо капелюх і сокира були окремо, оподалік від нього. Отже, він мусив по нападі підійматися. Був такий страшно сильний і здоровий, що було немислимо, аби він зараз на місці помер. Він мусив ще якийсь час жити.

Великі зимні краплі поту виступили старому чоловікові на чоло. Він схилився глибоко над мертвим. Учинив се несміливо, незамітно, боязко й майже соромливо та спитав шепотом:

— Ти хотів рятуватися, Михайлику, кликав порятунку? Ти ще жив? — Відтак мов ножем пірнуло йому душею: «Мене не було дома!»

Сердаком був прикритий.

Хто прикрив його сердаком? Хтось мусив його ним прикрити! Той, хто загнав йому кулю під ліву лопатку.

Він тяжко застогнав.

.

Пішов за кіллям у ліс, аби полагодити плотище для телят. Той ліс нещасливий! І се було чуже добро, за яким він пішов.

Он те нещасне теля потягнуло за собою таке страшне нещастя. Якби було не загибло, було би до того не прийшло. Йому й до голови не було би приходило заходити в той тяжкий ліс.

Він похитав у розпуці обома руками голову, але очі оставалися у нього сухі.

А він усе так любив сей ліс, все його тягнуло до нього, мов додому, аж доки його не затягнуло. Навік-віки не затягнуло.

Він почув, як у серці, мов у кулак, збиваються жили.

Чи він ішов сам до лісу, чи з Савою?

Він повернув раптом голову до людей і витріщився на них страшно.

Ніхто не відповів.

Він забув, що крізь його уста не перейшов ніякий звучок. Потім устав, приступив автоматично до Марії і з цілою силою, яка лиш рідко об'являлася у нього так могутньо, як в сій хвилі, вдарив її п'ястуком у плечі.

Неначе вдвоє переломлена, впала відразу на землю.

— Було дивитися, з ким він пішов! — гукнув беззвучним, дрижачим голосом. — Ти була дома!

Як рій переполоханих птахів, так прокинулися всі присутні.

— Бадіко, що ви робите! Бог з вами!

— Бог з вами, бадіко, вона не винна!

— Дайте покій жінці, вона вже в дорозі за сином! — так перелітали голоси, остерігаючи, сюди й туди, вище й нижче, і всі збивалися над його головою.

Не сказавши ні слова, він знов присів коло мертвого сина, загарбавши голову в руки, як передше. Неописане почуття ненависті й лютості прокинулося в його душі проти жінки. Вона була дома! Вона була цілий той час дома і могла відвернути нещастя; він же був у місті й мав лише прочуття, що якесь нещастя настане.