Світлана Талан - Не вурдалаки

Шарик загавкав на чужу людину, тож я пішла подивитися, хто там прийшов. Відкрила хвіртку, а прямо перед нею стоїть великий чорний джип.

– Не до мене, – подумала я і вже хотіла йти, коли з автівки вийшов високий худорлявий чоловік приблизно мого віку. Щось було знайоме і в його ході, і в поставі, і в легкій посмішці на обличчі, але я ніяк не могла пізнати цю людину.

– Доброго дня, – привітався він до мене. Голос мені здався дуже знайомим. А ще його очі. З роками люди можуть змінюватися до невпізнанності, але погляд залишається на все життя.

– Добридень, – привіталася я, намагаючись згадати, де я бачила цього чоловіка, бо у тому, що він мені знайомий, вже не було сумніву.

– Не впізнала? – питається.

– Ні, – кажу.

– Я – Дмитро. Гаркавченко Дмитро з Красного Луча.

– Ти?! – мене аж жаром обдало. – Звідки ти?..

– Я ж кажу: з Красного Луча.

– Я не те хотіла спитати. Звідки ти дізнався, де я мешкаю?

– Дякуючи Інтернету, взнав, що буде зустріч випускників вашого курсу, тож поїхав туди, сподіваючись побачити тебе.

– Я не змогла поїхати.

– Я знаю. Мені все розповіла Валя.

– А мені не зізналася.

– Я її попросив тобі нічого не казати. Як вона?

– Нема вже Валі.

– Вибач, я не знав.

– Та чому ж ми стоїмо біля двору?! – сказала я, бо сусідка навпроти вже виглядала з-за паркану. – Ходімо в будинок.

Накрила на стіл, скинула з себе старий полатаний халат, вдягла новенький. Поспіхом глянула в люстерко. Різниця з тим, якою була колись і стала тепер, як бездонна прірва. Пусте! Поспіхом причесала волосся, сіла за стіл з гостем.

Не знаю, як воно вийшло, що я розповіла Дмитрові про все своє життя. Чи то давно не мала змоги з кимось відверто поспілкуватися, чи Дмитро був щирим зі мною?

– Тепер твоя черга, – сказала я, закінчивши розповідь. – Як ти жив всі ці роки?

– Пам’ятаєш наш єдиний поцілунок? – замість відповіді запитав Дмитро.

– Згадала баба дівочий вечір, – посміхнулась я.

– Я все життя пам’ятав твої очі, – сказав Дмитро. – А ще я шаленів, дивлячись на твою товсту шовковисту косу. Мені так хотілося доторкнутися неї, але не наважувався. А коли я поцілував тебе, то торкнувся твого волосся. Це був один дотик, а півстоліття я нею марив. Я довго не міг спати ночами, бо лише засинав, бачив уві сні, як розплітаю твою косу, ніби насправді відчував шовк волосся поміж своїми пальцями. Я був одержимий тобою навіть тоді, коли одружився, бо вночі називав дружину твоїм іменем.

– Ти одружений?

– У мене була гарна дружина: вродлива, добра, покірна, м’яка та турботлива мати нашого сина. Жодного разу я її не скривдив, а коли захворіла, то до останнього боровся за її життя. Але наше подружнє життя було звичайною буденністю, а я… Я хотів свята! Свята поруч з тобою.

Дмитро замовк, а я не знала, що мені сказати.

– Вийшло так, що все своє життя я прожив, як уві сні. Життя у мріях та снах, – сумно посміхнувся Дмитро.

– Ти помиляєшся, – сказала я. – Дмитре, ти не міг мене кохати все життя, бо мене не було поруч. Ти кохав образ юної несміливої студентки, яка щойно приїхала з села та мала гарну косу. З роками люди змінюються, іноді вони стають набагато гіршими, бо життя теліпає їх, як листя на вітрі. Роки накладають зморшки на обличчя, шкіра старіє, очі втрачають природний колір, волосся стає рідким і від товстої коси залишаються лише спогади. Все змінюється в людині не на краще.

– Так. Змінюється все, почуття залишаються. З роками я сам дорослішав, і з ними ставало зрілим моє кохання до тебе. У моїй уяві ти поступово ставала молодою жінкою-матір’ю, потім – зрілою, досвідченою, потім…

– Старою, як зараз, – сумно констатувала я.

– Я все життя працював, накопичував гроші, – не відреагувавши на моє зауваження, продовжив Дмитро. – Я збудував великий красивий будинок, з вікна якого відкриваються живописні краєвиди. І все це заради того, що ти колись переступиш його поріг. Я завжди слідкував за собою, уявляючи, що у будь-яку мить можу тебе випадково зустріти. Ніколи з дому не виходив неголеним, не почистивши зуби, бо думав: можливо, сьогодні я її побачу в натовпі. У житті я всього досяг лише дякуючи тобі і лише тобі. Кохання мене звеличувало, надавало сил. Що я кажу? – Дмитро стенув плечима. – Високі та красиві слова, ніби в мильній опері. Але, повір, я їх виношував у собі, як виношує мати дитину у своєму лоні. Я обертався в колі людей, де панує жорстокість, і лише думки про тебе не дали мені стати грубим, цинічним, жорстоким та жадібним. Я хотів бути гідним твого кохання тоді, коли зустріну тебе знову.

– Ти добрий, щирий, такий, як був тоді, – сказала я йому. – Ти заслуговуєш на справжнє людське щастя.

– Без тебе? – він іронічно, з присмаком суму, посміхнувся.

– Без мене. Я знала лише одного чоловіка – Романа. Я віддала йому всю любов, не залишивши собі нічого.

– Марійко, нам залишилося не так вже й багато, – швидко заговорив він, ніби боячись, що я його не дослухаю. – Потрібно прожити час, який ще є у нас, не в скорботі за померлими, а в спокої. Роман помер, його вже не повернеш.

– Знаю. Людина може зникнути з життя, але почуття до неї не вмирають. Їх не можна вбити або викреслити, як зайву букву в слові. Ти сам кохав, тому повинен мене зрозуміти. Я нічого тобі не зможу дати, бо моя душа не вільна до цього часу.

– Марійко, я можу дати тобі все-все! Ти не будеш думати, чи купити сьогодні буханець хліба, чи відкласти гроші дітям. Я заплачу кредит твоєї доньки, і вона не буде решту свого життя боятися колекторів. Ти будеш поруч зі мною, а я буду з тебе здувати пилинки, – з жаром говорив Дмитро.

– Дякую тобі за все, – мовила я. – Вибач, що завдала тобі стільки душевних страждань. Бачить Бог, я цього не хотіла.

– Не вибачайся, ти не винна, – сказав він, а я помітила, як дрібно тремтять його пальці.

– Мені шкода, – тихо сказала я.

– Я чую це від тебе вже не вперше, – посміхнувся він.

– Посміхнися ще, – попросила я. – У тебе така сама гарна посмішка, як була колись.

– Посміхнися життю, і життя посміхнеться тобі. Так, здається, говорять?

За розмовами я не помітила, як швидко збіг час.

– Посидь, а я попораюся, – попрохала я, а сама побігла годувати