Світлана Талан - Не вурдалаки

Якось Даринка привезла мені кішечку, яку підібрала на вулиці. Вона ледь не замерзла та була така худа, що, здавалося, залишився від тварини один скелет, обтягнутий шкірою. Кішка вся чорна, пухнаста, з великими жовтими очима.

– Яка вона лупата! – сказала я, побачивши вперше Нічку.

– Вона дуже ласкава, – сказала Даринка. – Ось побачиш, її не можна не любити.

Дійсно, Нічка відлежалася, від’їлася і почала ходити за мною, як прив’язана. З часом я почала з нею розмовляти, як з людиною, бо не було вже сил терпіти гнітючу тишу. Нічка виявилася уважним слухачем. Вона дивилася на мене своїми величезними жовтими очима, і мені здавалося, що вона все розуміє, лише не може заговорити людською мовою. Йду на подвір’я – вона за мною, я на городі – Нічка лежить поруч на межі.

Другим моїм «співбесідником» став Шарик. Підійду до нього, він поведе носом: принюхується, бо вже став старий та майже втратив зір.

– Ну що, мій старенький, – кажу Шарику, а Нічка спостерігає, сидячи на стовпчику паркана. – Сліпенький став, старенький, такий, як і твоя господарка. І їси вже погано, як і я. Мені в дитинстві дуже хотілося їсти, але не було чого, а тепер їж, а в рот нічого не лізе.

Поговорю з моїми друзями, вони мене вислухають, а мені вже й легше, бо є поруч жива душа.

– Не смій, Шарику, помирати, поки я жива, – наказую йому, а він задоволено виляє хвостом. – Не потрібні нам більше втрати. Ти ось не знаєш, а Бріджит Бардо сказала: «Собака приносить біль лише тоді, коли помирає». Я не хочу більше болю, бо він і так повільно, день за днем, з’їдає моє серце…

Васі не стало за чотири місяці після смерті дружини. Не витримало розлуку його серце. Він так і не зміг змиритися з тим, що Валі не стало, а він – живий. Про це я дізналася з телефонного дзвінка Галинки. А ще вона розповіла, що в пам’ять про маму заснувала фонд її імені, від якого щороку кращий методист міста зможе отримувати премію.

– Звичайно, що це не великі гроші, – сказала Галинка. – Бо я не багата людина, але це те, що я змогла зробити для пам’яті мами.

Я так розчулилася, що розплакалася прямо в слухавку телефону. Галинка запитала, чи зареєстрована Даринка на «Однокласниках» та як зараз її прізвище.

– Ми з нею найбільше товаришували в дитинстві, – пояснила Галинка. – Звичайно, ми не були такими друзями, як ви з мамою, але мені хотілося б не втратити зв’язок хоча б заради мами.

Я сказала, що на сайті можна знайти Даринку, і дуже тішуся з того, що зв’язок поколінь не буде втрачений.

Мене запросили на зустріч випускників колишні учні, у яких Роман був класним керівником. Вдяглася святково, наказала Шарикові сумлінно стерегти хату, Нічці – далеко не ходити та не полохати курчат, та й пішла.

Було багато спогадів про шкільне життя, сказано немало слів подяки мені, згадано добрим словом Романа.

– Він був не просто гарним спеціалістом, – сказав один із учнів. – Він був Вчителем з великої букви, бо вчив нас бути чесними, не проходити повз чужої біди, жити так, щоб від людини йшло світло, щоб поруч з нею було затишно та тепло.

І це була правда. Таким був сам Роман, такими бути вчив своїх учнів. Шкода, що про нього говорять вже у минулому часі.

Ще на початку вечора я помітила на столі два великі букети троянд. З учителів була присутня лише я, тож все думала: кому призначений другий букет? Я знайшла відповідь, коли колишні учні подарували мені квіти та набір постільної білизни та запропонували піти на могилу Романа.

– Напевне, я не дійду, – ніяковіючи, сказала я. – У мене налилися ноги.

– Ми вас довеземо на автівці, – сказав один із учнів та взяв букет зі столу.

Два десятки випускників підійшли по черзі, привіталися зі своїм класним керівником. Дівчатка (їм вже по сорок років, а для мене вони все одно діти) не стримали сліз, згадуючи і жарти свого вчителя, і вистави, і уроки, і мудрість життя, якої він їх навчав. Поклали на могилу квіти та зібралися йти.

– Сідайте, ми вас підвеземо додому, – запропонували мені.

– Не можу піти звідси, не побалакавши з чоловіком, – сказала я. – Ви йдіть, мені додому недалеко, тож дійду потихеньку.

Попрощалися та пішли, залишився лише Тарасик. Його так і звали до цього часу, напевне тому, що він був худорлявий, невисокого росточку та на правій руці не мав кисті.

– Я хотів вам розповісти про те, як одного разу мені Вчитель допоміг вижити, – сказав Тарасик. – Я був одружений, мав дитину і відчував себе щасливим. Але одного разу дружина заявила, що їй соромно перед односельцями за те, що ті тикають в неї пальцями, бо живе з калікою.

– Як то?! Вона ж сама погодилася стати твоєю дружиною?

– Так. А потім так і сказала: мені каліка не потрібний, і нікому ти не будеш потрібний. Мені було так боляче! Єдина людина, до якої я міг би прихилити голову – мати, вже померла, а будинок її продали, бо потрібно було нашу хату добудувати. Уявляєте, я опинився на вулиці ні з чим, нікому не потрібний. Потім поїхав до міста, найняв житло, знайшов роботу, але боліла душа так, що світ навколо хитався. У той час я випадково зустрів свого колишнього вчителя. На душі наболіло, тож все йому розповів, як на духу. «Все у тебе буде добре, – сказав він мені. – Але не одразу, а поступово все налагодиться. Ось побачиш!» Він був для мене таким авторитетом, що я одразу йому повірив. Вчитель порадив мені йти вчитися, і я вступив до інституту, а потім знайшов і роботу за фахом, і дружину. А ще він сказав золоті слова: «Не дай душевному болю стати складовою частиною свого життя». Я хотів би, щоб ви почули ці слова зараз, коли вам нелегко.

– Тарасику, дякую, що пам’ятаєш його, – сказала я. – Його частина живе у кожному з вас, і я розумію, що душевний біль може спопелити душу людини. Різниця у нас з тобою лише в тім, що тоді у тебе було все життя попереду, а моє – вже позаду.

– Все одно, потрібно жити стільки, скільки часу відведено.

– Моє життя – Роман. Він помер, а з ним вмерло все живе у мені, – мовила я з сумом. – Я тут, я – жива, але я вже