Світлана Талан - Не вурдалаки

З повітки я почула, як біля двору загула автівка, та вмить стало тихо. На кухонному столі Дмитро залишив записку. «Марні мої сподівання впродовж п’ятдесяти років, – прочитала я. – Скоріше за все, повернувшись, я одружуся знову. Людині мого віку конче потрібно знати, що його чекають вдома. Але я буду приходити додому з думкою, що на мене чекає інша, зовсім мені непотрібна жінка. Я мріяв і буду мріяти про той час, коли ти, Марійко, зустрінеш мене на порозі. Ця мрія майже нездійсненна, але дива в житті трапляються. Я буду посміхатися життю, бо в ньому є ти. Пробач, що увірвався у твоє життя, але я не міг тебе не побачити. І цього разу залишаю собі надію, а тобі – номер свого телефону. Ледь не написав «Твій Дмитро». Вічно закоханий, старезний Дмитро Павлович».

Я дочитала послання Дмитра. Я була впевнена, що він мене зрозуміє, бо цей кремезний, статний чоловік вже не молодого віку пізнав на собі, що таке справжнє кохання. А завтра вранці піду до Романа і все йому розповів. Поміж нами ніколи не було недомовок, то й тепер не повинно бути.

Вже довгий час не можу знайти собі місця від відчуття незавершеної справи. Ходжу по хаті, по двору, по городу, заглядаю мало не в кожну шпарину, але не можу зрозуміти, що я не зробила. Мій час на цій землі швидко спливає – я це відчуваю. Копирсаюся в пам’яті, перебираю, ніби гортаю сторінки книжки, різні події, але окрім слова «вурдалаки», нічого в голові не тримається. Це слово, яке вкоротило віку Романа, цвяхом сидить у свідомості. Від цього дико болить голова. Я знову тиняюсь без цілі з кімнати в кімнату. Здається, зроблено все. Ні! Я знаю, що потрібно зробити! Я не можу піти з цього світу, не зробивши одну важливу справу. Я напишу книгу про наше життя та кохання у повному обсязі, починаючи з того, що відчували, що пережили ми, діти війни. За наші заощаджені гроші та за твою пенсію, яку я отримала вже без тебе, Романе, я видам книгу. Перша частина буде називатися «Спогади з дитинства», бо без цього не можна зрозуміти, які ми, діти війни (краще б вже назвали нас жертвами війни). Другою частиною буде мій щоденник, а потім розповім про життя після щоденника. І буде моя розповідь не лише про історію мого кохання. На прикладі свого життя я покажу історію цілого покоління. По примірнику роздам дітям та онукам, один надішлю Дмитрові, роздам книжки колишнім учням, які навідуються до мене. Не забуду про сусідів та просто добрих людей. Один примірник залишу собі. А ще один примірник, заради якого я видам книгу, я візьму з собою та поїду до міста. З ним, обов’язково в приймальний день (як же інакше?) я зайду до кабінету судді Пірсик Марини Григорівни, до тієї, яка вбила мого Романа образливим та болючим словом «вурдалаки». Ні в чому не буду їй дорікати, лише гляну прямо у вічі. Буду сподіватися, що вона прочитає книгу хоча б із цікавості. Я навіть не плекаю надію, що ця жінка без серця відчує себе вбивцею. Вручаючи книгу, я скажу їй лише кілька слів:

– Ми – діти війни. Ми – не вурдалаки.