Олександр Грін - Пурпурові вітрила

Ми розмовляли, стоячи в невеликій вітальні, де були двері в сад, обнесений глухою стіною. Крім Біче, з крісла підвівся, щойно я увійшов, високий юнак з червоним худим обличчям, який був у пенсне і з портфелем. Мені було важко говорити з ним — не дивлячись на Біче, я бачив лише її одну, і навіть одна загублена хвилина була стражданням, але Ґустав Бреннер мав право набриднути, вклонитися й піти. Вибачаючись перед дівчиною, яка відійшла до дверей і вп’ялася зором у сад, я запитав Бреннера, чим можу придатися йому.

Він звірився мені з такою мені добре відомою справою смерті капітана Ґеза і висловив бажання отримати для газети цікаві для нього відомості щодо моєї складної участі.

Не було іншого способу звільнитися від нього. Я сказав:

— На жаль, я не той, кого ви шукаєте. Ви — жертва випадкового збігу імен: той Томас Гарвей, який вам потрібен, сьогодні не ночував. Він записаний тут під прізвищем Аріногел Кук, і оскільки він мені сам зізнався в цьому, я не бачу потреби це приховувати.

Через вагу, що впала мені на серце, оскільки слова Біче про її від’їзд, щойно були вимовлені, я зберіг цілковитий спокій. Бреннер насторожився; навіть його вуха заворушилися від несподіванки.

— Одне слово… прошу вас… дуже вас прошу, — поспішно промовив він, бачачи, що я збираюся йти. — Аріногел Кук?… Томас Гарвей… його розповідь… можливо, вам відомо…

— Ви повинні мене вибачити, — сказав я твердо, — але я дуже зайнятий. Єдине, що я можу вказати, — це місце, де ви повинні знайти несправжнього Кука. Він — біля столу, що його займає добровільна варта «Тієї, що біжить». На ньому рожева маска і жовте доміно.

Біче слухала розмову. Повернувши голову, вона дивилася на мене з подивом і схваленням. Бреннер схопив мою руку, відважив глибокий уклін, аж його тіло переламалося, і, повернувшись, кинувся аршинними кроками ловити Кука.

Я підійшов до Біче.

— Чи не буде вам краще в саду? — спитав я. — Я бачу онде в тому кутку тінь.

Ми пройшли й сіли; від входу нас закривали кущі троянд.

— Біче, — сказав я, — ви дуже, дуже серйозні. Що сталося? Що мучить вас?

Вона глянула сором’язливо, ніби здалеку, закусивши губу, і негайно перевела сором’язливість у такий знайомий мені вираз відкритого завзяття.

— Даруйте моє невміння дипломатично формулювати питання, — вимовила дівчина. — Учора… Гарвею! Скажіть мені, що ви пожартували!

— Як би я міг? І як би я насмілився?

— Не ображайтеся. Я буду відверта, Гарвею, так само, як ви були відверті в театрі. Ви сказали тоді не багато й — багато. Я — жінка, і я вас дуже добре розумію. Але залишимо поки це. Ви мені розповіли про Фрезі Ґрант, і я вам повірила, але не так, як, можливо хотіли б ви. Я повірила у це, як вірять у малюнок Калло, Фраґонара, Бердслея;[29] я не була з вами тоді. Клянуся, ніколи так багато я не говорила про себе й з таким почуттям дивної прикрості! Але якби я повірила, я була б, імовірно, дуже нещасна.

— Біче, ви не праві.

— Непоправно права. Гарвею, мені дев’ятнадцять років. Усе життя для мене чудесне. Я навіть ще не знаю його як слід. Уже почав двоїтися світ, завдяки вам: дві жовтих сукні, дві «Тих, що біжать по хвилях» й — два чоловіки в одному! — Вона розсміялася, але неспокійний був її сміх. — Так, я дуже розважлива, — додала Біче замислившись, — а це, мабуть, недобре. Я в розпачі від цього!

— Біче, — сказав я, нітрохи не обманюючись блиском її очей, але кажучи тільки слова, тому що нічим не міг передати їй самого себе, — Біче, все відкрито для всіх.

— Для мене — закрито. Я сліпа. Я бачу тінь на піску, троянди й вас, але я сліпа в тому сенсі, який вас робить для мене майже неживим. Але я жартувала. У кожної людини свій світ. Гарвею, цього не було?!

— Біче, це було, — сказав я. — Пробачте мені. Вона глянула з легкою, замисленою втомою, потім, зітхнувши, підвелася.

— Коли-небудь ми зустрінемося, можливо, й поговоримо ще раз. Не так це просто. Ви чули, що відбулося вночі?

Я не відразу зрозумів, про що вона запитує. Підвівшись сам, я знав без подальших пояснень, що бачу Біче востаннє; востаннє розмовляю з нею; моя тривога вчора й сьогодні була вірним передчуттям. Я згадав, що треба відповісти.

— Так, я був там, — сказав я, уже готуючись розповісти їй про свій вчинок, але зазнав таку ж мозкову відразу до безцільних слів, як це було в Ліссі, під час розмови зі службовцем готелю «Дувр», тим більше, що я поставив би й Біче в необхідність затягти закінчену розмову.

Слід було зберегти видимість непорозуміння, що зайшло далі, ніж думали.

— Отже, ви їдете?

— Я їду сьогодні. — Вона простягнула руку. — Прощавайте, Гарвею, — сказала Біче, пильно дивлячись мені в очі. — Дякую вам від усієї душі. Не треба; я вийду сама.

— Як усе розпалося, — сказав я. — Ви даремно провели стільки днів у дорозі. Досягти мети й відмовитися від неї — не кожна жінка могла б учинити так. Прощавайте, Біче! Я буду говорити з вами ще довго після того, як ви підете.

В її обличчі щось майнуло, мабуть ті слова, що присохнули на язиці, і вона вийшла. Певний час я стояв, байдужий до всього, потім побачив, що стою так само нерухомо — не маючи сил, ані бажання знову почати жити, — у себе в номері. Я не пам’ятав, як піднявся сюди. Постоявши, я ліг, намагаючись перемогти страждання якою-небудь сторонньою думкою, але міг тільки до безконечності уявляти зникле обличчя Біче.

— Якщо так, — сказав я у розпачі, — якщо, сам не знаючи того, я прагнув до одного горя — о, Фрезі Ґрант, нема людських сил терпіти! Звільни мене від страждання!

Сподіваючись, що мені буде легше, якщо я виїду з Гель-Г’ю, я сів увечері в шестигодинний потяг, так і не побачивши більше Кука; втім його, як стало відомо згодом з газет, застрелили під час нападу на дім Граса Парана. Його двоїстість, його похмурий сарказм і смерть за статую Фрезі Ґрант — за якийсь свій, ретельно стережений куток душі — довго хвилювали мене, як приклад малого знання нашого про людей.

Я приїхав у Лісс о десятій годині вечора і негайно подався до Філатра. Проте мені не вдалося поговорити з ним. Хоча всі вікна його будинку були яскраво