Олександр Грін - Пурпурові вітрила

виступали слони, на спинах яких сиділи баядерки, гейші, виспівуючи грайливі шансонетки. Але найбільше з-поміж усіх витівок привернуло мою увагу майстерно зроблене серце завбільшки у дві сажені — з червоного плюшу. Воно було, як живе; здригаючись, напружуючись або падаючи, причому трепет проходив по його поверхні, воно повільно погойдувалося серед групи масок; роль амура виконував чоловік з величезним пером, яким він ударяв, як списом, у жахливу плюшеву рану.

Інший, з мордою кажана, стирав губкою ініціали, які писала на поверхні серця дівчина в білому хітоні й зеленому вінку, але як би швидко вона не писала і як би швидко не стирала їх жадібна рука, все-таки не вдавалося стерти кілька букв. З лівого боку серця, ховаючись і кидаючись раптово, звивалася огидна змія, жалячи протягнені вгору руки, повні квітів; із правого боку висувалася прекрасна гола рука жінки, що сипала золоті монети в капелюх старого-жебрака. Перед серцем стояла людина вченого вигляду, розглядаючи його у величезну лупу, і щось говорячи панянці, яка моторно стукала клавішами друкарської машинки.

Незважаючи на наївність алегорії, вона справляла сильне враження; і я стежачи за нею, ще довго бачив паруючу верхівку цього маскарадного серця, поки не почалося сум’яття, спричинене зупинкою процесії. Не відразу можна було зрозуміти, що сталося. Утворився прорив, причому передні виїзди віддалилися, продовжуючи свій шлях, а задні, напираючи під зростаючий лемент нетерпіння, застрягли на місці, тому що навпроти пам’ятника зупинилася висока, дивного вигляду споруда. Не можна було сказати, що вона зображує. Це був ніби високий ящик з довгим дашком попереду; його середина була задрапірована тканинами, що опускалися до коліс. Воно рухалося без людей; лише на високому передку сидів візник із закритим маскою обличчям. Спостерігаючи за ним, я побачив, що він повернув коней, ніби маючи намір вийти з ряду, причому тил його таємничої споруди, яку він котив, був тепер повернений до пам’ятника по прямої лінії. Дуже швидко утворилася юрба; частина людей, маючи намір допомогти, кинулася до коней; інша, розмахуючи кулаками перед обличчям візника, вимагала забратися геть.

Утікши зі свого стовпа, я кинувся до заднього боку споруди, ще нічого не підозрюючи, але смутно стурбований, тому що візник, зіскочивши з козел, поринув у юрбу й зник. Задня стіна споруди раптом здійнялася нагору; там, згорбившись у кутку, стояв чоловік. Він був у масці й щось робив з мотузкою, яка опускалася зверху. Він забарився, тому що наступив на її кінець.

Думка цього моменту нагадувала камінь, що свиснув повз вухо: так все стало мені ясно, без крапок і ком. Я встиг кинутися до пам’ятника й, розкидавши квіти, піднятися по виступах цоколя на висоту, де моя голова була вище колін «Тієї, що біжить». Унизу дико збилася галаслива юрба, я побачив спрямовані на мене револьвери й порожнечу величезного ящика, верх якого знаходився тепер на рівні моїх очей.

— Стібайте, бийте коней! — закричав я, схопившись лівою рукою за виступ підніжжя мармурової фігури, а праву простягнувши вперед. Ще не знаючи, що відбудеться, я почував навислу неподалік важкість загрози й готовий був прийняти її на себе.

Загальне заціпеніння ледь не допомогло жахливій витівці. У далекому кінці просвіту споруди відірвалася чорна тінь, із шумом кинулася вниз і, здійнявшись перед самим моїм обличчям, повернулася. Це була довгаста чавунна штамба, вагою пудів двадцять, пущена, як маятник, на міцному канаті. Вона повернулася в той момент, коли між її сліпою масою й моїм обличчям пройшла тінь жіночої руки, витягнутої жестом захисту. Удар плазом знищив би мене разом зі статуєю, як сокира — стеаринову свічу, але поворот штамби сунув її у повітрі кінцем повз мене, на дюйм від плеча статуї. Вона зупинилася й, вертячись, помчала назад. Цей зворотний удар був жахливий. Він зніс бічний фасад ящика, роздрібнивши його із громом, що кинув коней геть. Споруда гойднулася й завалилася. Двоє коней впали, плутаючись ногами у стременах; інші ставали дибки й рвалися, волочачи руїни серед юрби, що розсіювалася. Весь тремтячи від нервового потрясіння, я збіг донизу і передусім глянув на статую Фрезі Ґрант. Вона була прекрасна й неушкоджена.

Тим часом юрба линула із всіх кінців площі так густо, що, втративши капелюх і будучи відтиснутий публікою від центра сцени, де розлютоване збіговисько трощило перекинуту диявольську машину, я був загублений, як камінь, упалий у воду. Якийсь час два-три чоловіки крутилися навколо, обмацуючи мене й пропонуючи свої послуги, але, оскільки нас щохвилини грозило збити з ніг стрімке збудження, мене було невимушено й дуже швидко відділено від усяких доброзичливців і я би міг, коли б хотів, бути присутнім далі глядачем; але я поспішив вибратися. Усюди лунали крики, що напад — справа рук Граса Парана і його прихильників. Отже, карнавал був зім’ятий, перетворений на надзвичайну, центральну подію цього вечора; по всіх вулицях поспішали на площу групи, а деякі мчали бігцем. Стомившись від шуму, я звернув у провулок і незабаром опинився вдома.

Я пережив настрій, який влігся не відразу. Я сідав, але не міг сидіти й починав ходити, досі сповнений враження раптової смерті, яка пролетіла повз скроню і яку відвела маленька таємнича рука. Я чув тріск перекинутої зворотним ударом споруди. Вся вага сцен минулого дня з’єдналася з цим останнім спогадом. Відчуваючи, що не засну, я оглушив себе такою порцією віскі, яку сам визнав би в інший час жахливою, і зарився в постіль, не маючи більше сил ані чути, ані дивитися, як б’ється величезне плюшеве серце, сочачись отрутою й золотом, болем і сміхом, бажанням і прокльоном.

Розділ XXXIV

Я прокинувся один, о десятій годині ранку. Кука не було. Його ліжко стояло недоторкане. Отже, він не ночував, і що я був тільки радий випадковій самотності, то більше не турбував себе думками про його долю.

Коли я одягнувся й освіжив голову потоками крижаної води, слуга доповів, що мене внизу чекає дама. Він також передав картку, на якій я прочитав: «Ґустав Бреннер, кореспондент „Рифа“». Здогадуючись, що можу побачити Біче Сеніель, я похапцем зійшов униз. Досить мені було поглянути на вуаль, аби моральна і нервова ломота, завдяки якій я прокинувся з непевною тривогою, зникли, миттю поступившись місцем почуттю такої сильної радості, що я підійшов до Біче зі щирим, мимовільним вигуком:

— Слава Богу, що це ви, Біче, а не хто-небудь інший, кого я не знаю.

Вона, уважно вдивляючись, посміхнулася і підняла вуаль.

— У вашому лиці ані кровинки! — сказала, помовчавши, дівчина. — Так, я їду; сьогодні або завтра, ще