Олександр Грін - Пурпурові вітрила

Це зісковзнуло, як впала на рукав іскра. Зам’явши її, я розповів Біче про те, що сказала мені Фрезі Ґрант; як вона була й пішла… Я не промовчав також про заборону говорити це їй, Біче, причому мені не було дано пояснення. Дівчина слухала, дивлячись убік, опустивши лікоть на борт, а підборіддя в долоню.

— Не говорити мені, — вимовила вона задумливо, посміхаючись голосом. — Це треба зрозуміти. Але чому ви сказали?

— Ви повинні знати чому, Біче.

— З вами раніше ніколи не траплялося такого?… — запитала дівчина, ніби не чула моєї відповіді.

— Ні, ніколи.

— А голос, голос, який ви чули, граючи в карти?

— Один-єдиний раз.

— Занадто багато для одного дня, — сказала Біче, зітхнувши. Вона глянула на мене мигцем, тепло, з легким сумом; потім, соромливо посміхнувшись, сказала: — Ходімо донизу. Викличемо Ботвеля. Сьогодні я повинна раніше лягти, тому що в мене болить голова. А та — інша дівчина? Ви її зустріли?

— Не знаю, — сказав я цілком щиро, тому що така думка про Дезі мені до того не зринала в голові, але тепер я помислив про неї з дивним почуттям ніжної й тривожної перешкоди. — Біче, від вас залежить — я хочу думати так — від вас залежить, щоб зламана мною обіцянка не обернулася проти мене!

— Я вас дуже мало знаю, Гарвею, — відповіла Біче серйозно й ніяково. — Я бачу навіть, що я вас зовсім не знаю. Але я хочу знати й буду говорити про це завтра. Поки що, я — Біче Сеніель, і це моя відповідь вам.

Не даючи мені заговорити, вона підійшла до трапа й крикнула вниз:

— Ботвелю! Ми їдемо!

Усі вийшли на палубу. Я попрощався з командою, окремо поговорив з агентом, який зробив вигляд, що моя рука випадково опинилася в його швидких розуміючих пальцях, і спустився до човна, де Біче й Ботвель чекали мене. Ми попливли в місто. Ботвель розповів, що, як він оце довідався, «Та, що біжить по хвилях», залишиться в Гель-Г’ю до розпорядження Брауна, якого сповістили телеграфом про всі події.

Біче всю дорогу сиділа мовчки. Коли човен увійшов у світло незчисленних вогнів набережної, дівчина тихо й рішуче вимовила:

— Ботвелю, я навалю на вас купу неприємного клопоту. Ви без мене продасте цей корабель з аукціону або… як вийде.

— Що?! — крикнув Ботвель тоном веселого жаху.

— Хіба ви не зрозуміли?

— Потім поговоримо, — сказав Ботвель і, коли човен зупинився біля кам’яних сходів набережної, додав: — З біса неприємна історія — все це, разом узяте. Але Біче невблаганна. Я вас добре знаю, Біче!

— А ви? — запитала дівчина, коли прощалася зі мною. — Ви схвалюєте моє рішення?

— Тільки так ви й могли вчинити, — сказав я, чудово розуміючи її напад бридливості.

— Що ж іще? — Вона задумалася. — Так, виходить так. Як не гірко, але стало легко. На добраніч, Гарвею! Я завтра сповіщу вас.

Вона простягнула руку, весело й різко потисши мою, причому в її погляді таїлася ця турбота, що бентежить мене, з домішкою явного невдоволення, — мною або собою? — я не знав. На серці в мене було сутужно й важко.

Вони негайно поїхали. Я подивився вслід екіпажу й пішов до площі, думаючи про розмову з Біче. Мені був потрібний шум юрби. Помітивши вільний кеб, я взяв його і незабаром був біля того місця, з якого вчора побачив статую Фрезі Ґрант. Тепер я знову побачив її, намагаючись переконати себе, що не винен. Пригнічений, я ви йшов з кеба. Спочатку я тупо й приголомшено стояв, — так було тут тісно від руху й безперервних, наступаючих один на одного, чудових по розмаїтості, багатству й примхливості маскарадних споруд. Але перший мій погляд, перша думка, що злетіла через всю юрбу, була: Фрезі Ґрант. Пам’ятник височів у квітах; його п’єдестал утворив конус квітів, небувалу гору, що сповзала осипами жасмину, троянд і магнолій. Заледве угледів я вчорашній стіл; тепер він був обнесений рогатками й стояв ближче до пам’ятника, ніж учора, укрившись під його квітучою скелею. Там було тісно, як у ямі. У своєму настрої, де гуло не менше, ніж навколо, я не міг долучитися до застільної балаканини. Я не пішов до стола. Але я намірився пробитися до юрби глядачів, яка оточувала підніжжя пам’ятника, щоб дивитися зсередини кола. Тільки-но я відокремився від стіни будинку, де стояв, притиснутий рухом, як, піддаючись безперервному натиску й поштовхам, був віднесений далеко від початкового напрямку й потрапив до пам’ятника з протилежного боку від стола, за яким, напевно, так само, як учора, сиділи Бавс, Кук та решта відомих мені з учорашньої сцени.

Потрапивши в центр, де рух, за точним фізичним законом, відбувається повільніше, я купив у продавця масок лілову напівмаску й, у такий простий спосіб убезпечивши себе від гострих очей Кука, став на один зі стовпів, які були з’єднані ланцюгом навколо «Тієї, що біжить». За це місце, що дозволяє уникати прикрого переміщення, що захищає від поштовхів і робить людину вищою за юрбу на дві чи три голови, я заплатив його власникові, який повідомив мене в пориві вдячності, що він займає його з ранку, — імпровізований промисел, що нагородив п’ятнадцятирічного паливоду золотою монетою.

Моя зосередженість була порушена. Заразлива інтимність того, що відбувалося — ця розгульна, легковажна й урочиста тиснява, яку обмахував, наспівуючи, стукіт оркестрів, що й були розміщені у різних кінцях площі, — зісковзувала у найсумнішу душу, як лоскотливе перо. Оглядаючись, я бачив подобу величезного будинку, з якого знято дах. На балконах, у вікнах, на карнизах, дахах, піддашках під’їздів, на стільцях, поставлених в екіпажах, було повно глядачів. Високо над площею вилися сотні китайських фігурних зміїв. Гумові кулі плавали над головами. По протягнених вище будинків дротах шумів довгий вогонь ракет, що горизонтально ковзалися. Прямий кут двох вільних від екіпажного руху боків площі, вершина якого впиралася в центр, утворив череду казкового населення, що переїздило; тут було на що подивитися, і я відзначив кілька виїздів, про які слід згадати.

Повільно віддаляючись, погойдувалася стародавня золота карета, з човноподібним низом і високим сидінням для кучера, але така величезна, що дорослі, що сиділи у ній, здавалися дітьми. Вони були в костюмах епохи Ватто. Екіпажем керував Дон Кіхот, підганяючи величезним списом четвірку коней, багато прибраних золотою, спадаючою до землі сіткою. За каретою ішов довгий справжній човен, повний капітанів, матросів, юнг, піратів і Робінзонів; вони розмахували картонними сокирами й стріляли з пістолетів, причому звук пострілу зображувався голосом, а замість куль вилітали плоскі сукняні пацюки. За човном, розгойдуючи хоботи,