Олександр Грін - Пурпурові вітрила

освітлені, а двері відкриті, ніби тут щось відбулося, мене ніхто не зустрів на вході. Здивований, я дійшов до приймальні, наткнувшись на слугу, що мав розгублений і святковий вигляд.

— Ах, — пошепки сказав він, — навряд чи доктор може… Я навіть не знаю, де він. Вони бродять по всьому будинку — він і його дружина. Тут у нас таке відбулося! Допіру, перед вашим приходом…

Зрозумівши, що відбулось, я заборонив доповідати про себе й, повернувши назад, побачив через розкриті двері молоду жінку, що сиділа досить далеко від мене у низенькому кріслі. Доктор стояв, тримаючи її руки у своїх, спиною до мене. Винна й вибачальник були цілком захоплені одне одним. Я й слуга тихо, мов злодії, пройшли, ступаючи у слід, навшпиньки до виходу, наразі ретельно замкненого. Ступивши на тротуар, я зі збентеженням подумав, що Філатрові всі ці дні буде не до друзів. До того ж його становище вимагало, щоб він перший захотів тепер бачити мене у себе.

Я вийшов з особливим настроєм, спричиненим випадково поміченою сценою, яка серед вечірньої тиші нагадала мені раптовий порив Дезі: єдине, чим я був подібний у цю ніч до Філатра, що знайшов своє нездійснене. Я почув, як вона говорить, пошепки: «Так, — що ж мені тепер робити?»

Інший голос, дзвінкий і ясний, сказав м’яко, підказуючи відповідь: «Гарвею, — цього не було?»

— Було, — відповів я знову, як тоді. — Це було, Біче, пробачте мені.

Розділ XXXV

Сповістивши доктора листом про своє повернення і не чекаючи відповіді, я виїхав у Сан-Ріоль, де місяці три був зайнятий з Лерхом справами продажу нерухомого майна, що залишилося після батька. Не так багато залишилося мені після всіх відрахувань по заставних і векселям, щоб я, як раніше, міг тільки телеграфувати Лерху. Але була одна справа, яка тяглася вже п’ять років, щодо якої слід було очікувати сприятливого для мене рішення. Мій характер чудово мириться як з браком коштів, так і з надлишком їх. Подумавши, я погодився прийняти завідування іноземною кореспонденцією в чайній фірмі Альберта Вітмера і зажив дивним подвійним життям, однією частиною якого був діловий день, другою — окремий від усього вечір, де зіштовхувалися й розвивалися спогади. З болем я згадав про Біче, поки спогад про неї не зупинився, набувши характеру сумної й справедливої неминучості… Незважаючи на все, я був щасливий, що не збрехав у ту рішучу хвилину, коли на карту було поставлено мою гідність — моє право мати власну долю, що б не думали про те інші. І я був радий також, що Біче не поступилася нічим у ясному саду свого щиросердечного світу, давши моєму спогаду щире замилування, яке можна порівняти з замилуванням мужністю ворога, що сказав небезпечну правду перед лицем смерті. Вона належала до числа небагатьох людей, яких піднімає суспільство. Так міркуючи, я визнавав внутрішню відстань між мною й нею взаємно законною і міг би шкодувати лише за тим, що я інакший, ніж вона. Навряд чи хто-небудь коли-небудь серйозно жалкував про такі речі.

Мої письмові свідчення, надіслані в суд, який відбувався в Гель-Г’ю, зовсім виділили Бутлера в справі про висаду мене Ґезом серед моря, але залишили відкритим питання щодо появи невідомої жінки, яка зійшла в човен. Про неї не було згадано ні на суді, ні на слідстві, імовірно у взаємній угоді підсудних між собою, які чудово розуміли, як важко відбилася б ця обставина на їхній долі. Вони скористалися моїм мовчанням на цей рахунок і могли пояснювати його, як хотіли. Матроси понесли легку кару за участь у контрабандному промислі; Сінкрайт відбувся роком в’язниці. Завдяки турботам Ботвеля й деяким витратам з боку Біче, Бутлер був засуджений усього на п’ять років каторжних робіт. По закінченні їх він виїхав у Дагон, де сів на вугільний пароплав, і на тому його слід загубився.

Коли мені хотілося відпочити, зупинити увагу на чому-небудь втішному й легкому, я згадував Дезі, перевертаючи гримуче каяття безвинної провини, що ніяк не полишало мене. Ця дівчина багато разів прикро вражала й веселила мене, інколи, пригадуючи її дрібні, характерні рухи або епізоди, які відбулися за її участі, я мимоволі сміявся й відпочивав, бачачи знову, як вона повертає мені програні гроші або, піднявшись навшпиньки, б’є пальцями по губах, намагаючись змусити зрозуміти, чого хоче. На противагу Біче, образ якої поступово прозорішав, поволі втрачаючи ту владу, яка могла втриматися лише прямим поверненням почуття, — Дезі, яка перебувала невідомо де, була реальна, як рукостискання з посмішкою й привітом. Я відчував її особистість так жваво, що міг говорити з нею наодинці без відчуття дивини або безглуздості, але коли спогад повторював її ніжний і гарячий порив, причому я не міг прогнати відчуття притуленого до мене тіла цієї напівдитини, яку треба було, строго кажучи, гладити по голові, — я запитував себе: «Чому я не був з нею добрішим й не поговорив так, як вона хотіла, чекала, сподівалася? Чому не спробував бодай чимось розсмішити її?»

Якось приїхавши до Леге, я зупинився перед крамницею, на вікні якої була виставлена модель вітрильника — великий, правильно оснащений виріб, що зображував каравелу часів Васкода Гами. Це була одна з тих речей, цікавих і практично непотрібних, які роками очікують покупця, поки не перетворяться на невіднятний інвентар самого приміщення, де спочатку їх задумано було продати. Я розглянув її детально, як розглядаю все, що зворушило саму основу моїх симпатій. Ми рідко можемо сказати в таких випадках, що власне привернуло нас, чому таке розглядання подібно до розмови — справжнього, захопливого спілкування. Я не квапився заходити в крамницю. Оглянувши маленькі вітрила, важливу безжиттєвість палуби, люків, всотавши всю приреченість цього корабля-карлика, який, за повної домірності частин, здолав би прийняти фунтів п’ять вантажу й навіть триматися на воді й плисти, але не міг нічим відповісти прямому своєму призначенню, крім як в уяві людській, я вирішив, що каравела буде моєю.

Раптом вона зникла. Зникло все: вулиця й вікно. Чиїсь теплі руки, охопивши голову, закрили мені очі. Переляк, — але не справжній, а переляк радості, змішаний з небажанням звільнитися й, мабуть, з дурною посмішкою, перешкодив мені викликнути. Я стояв, потеплівши всередині, уже здогадуючись, що зараз буде, і мигаючи під пальцями на моїх віках, неголосно запитав:

— Хто це?

— «Та, що біжить по хвилях», — відповів голос, що намагався бути дуже таємничим. — Може, тепер здогадаєтесь?

— Дезі?! — сказав я, знімаючи її руки з обличчя, і вона відняла їх, ставши між мною й