Юліан Семенов - Репортер

зайняв певну позицію в справі Горенкова, питання з ним було вирішено чисто кримінальним шляхом.

Узагалі можна зробити висновок, що злочинна група багато в чому копіювала структуру італійської мафії. Починаючи з того, що Русанов обіцяв «покровительство» художникам, якщо ті віддаватимуть йому сімдесят процентів гонорару, і кінчаючи корумпованими зв’язками Тихомирова, що виходили за межі міністерських кабінетів, група використовувала — в разі екстремальних ситуацій — кримінальний елемент. Усе це говорить за те, що ми маємо справу з якісно новою злочинною структурою, що подвизалася в «навколокультурному» світі.

Цікавим є те, що Тихомиров організовував у газетах хвалебні рецензії на тих, хто був з ним у найближчих стосунках. Очевидні посередності коронувалися в цих рецензіях «істинними талантами». Таким чином, було зроблено спробу створити нову «плеяду», що давало змогу Русанову вимагати підвищення гонорарних ставок за виконання живописних та реставраційних робіт.

Принципи, які проповідував Тихомирю, про необхідність реставрації пам’ятників вітчизняної архітектури, приваблюють до нього чимало чесних людей; проте саме Тихомиров робив усе, аби перешкодити реставраційним роботам, а найбільше тоді, коли підряд одержували люди «з боку».

Корумповані зв’язки Тихомирова, ще далеко не всі виявлені, мали старанно продуманий конспіративний характер.

Найчастіше він намагався діяти опосередковано, не прямо, використовуючи вельми шановних діячів з галузі мистецтва та науки.

Тихомиров жодного разу не бачився з Чуріним; необхідні контакти здійснював Кузінцов.

… Згодом, коли кількість «послушних» художників, що працювали у погодженні з Русановим, перевищила сорок дев’ять чоловік, на «зв’язок» з Чуріним вийшов безпосередньо Русанов. Це дало можливість Тихомирову значно скоротити суми із затверджених міністерствами договорів, що виплачувалися раніше Кузінцову.

Оскільки за підтримку замовлень у Бухарській, Вишеградській та ряді інших областей місцеве керівництво відмовлялося одержувати грошову «винагороду», Тихомиров залучив до діяльності злочинної групи ювеліра Завера і старшого експерта Руміну.

Зв’язок із Завером він підтримував через Руміну, зустрічаючись з нею не дома, а на конференціях, присвячених уральським малахітам чи калінінградському янтарю.

(Після того як Русанов зменшив виплату винагороди Кузінцову за посередницькі послуги, той налагодив «особистий» зв’язок із Завером, звів його безпосередньо з Чуріним і вирішив працювати «автономно» від Тихомирова — Русанова, хоч «дружніх стосунків» з ними не припиняв.)

Судимий раніше за шахрайство Завер (спеціалізувався на продажу гірського кришталю, який видавав за «брильянти»), працюючи в парі з Руміною, скуповував дорогоцінності у «колишніх», виплачуючи їм двадцяту частину справжньої вартості.

Руміна, що виїжджала за родом своєї роботи за кордон, реалізовувала найбільш унікальні дорогоцінності і нелегально провозила в СРСР іноземну валюту.

Оскільки на «колишніх», тобто нащадків багатих купців і аристократів, які лишилися в країні, наводив Тихомиров, ювелір Завер і Руміна відраховували йому за ці «послуги» валюту.

Нам не вдалося з’ясувати, на які «потреби» Тихомиров використовував валюту; при обшуку її в нього не знайшли; на першому допиті він категорично відкидав наявність в його домі іноземної валюти. Мабуть, це питання треба надзвичайно ретельно вивчити під час слідства, бо зв’язки Тихомирова з працівниками державного апарату відзначалися дуже великим діапазоном.

У тайнику, обладнаному на дачі Тихомирова, було знайдено сімдесят три тисячі карбованців, ощадні книжки на пред’явника, а також ювелірні вироби на суму п’ятсот тисяч карбованців.

У Завера знайдено ювелірних виробів на суму сто сорок тисяч карбованців.

У Русанова знайдено дев’яносто дві тисячі.

У Чуріна вісімдесят тисяч і ювелірних виробів на сімдесят тисяч.

У Антипкіна знайдено ощадкнижку на триста двадцять карбованців.

У Руміної вилучено дорогоцінностей на суму сорок дев’ять тисяч карбованців.

У Кузінцова знайдено вісім тисяч карбованців.

Затримана в квартирі Руміної її дочка О. Варравіна до злочинної групи не причетна.

За попередніми підрахунками, злочинна група завдала державі збитків на суму дев’ять мільйонів карбованців.

Матеріали передано в слідче управління.

Полковник Костенко (Карний розшук).

Майор Сюркін (Відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією)»

XXXIV

«Непоправна втрата»

Спочатку я хотів назвати цей нарис «Сповідь». Тому що я розповідав у ньому не тільки про долю інженера Василя Горенкова, а й про свою. Пошук репортера часом стає сюжетом трагедії, здебільшого особистої: кращих журналістів Італії убила мафія, коли торкалися до її святая святих.

Журналісти реалізують себе в часі (злободенність) і просторі (кількість колонок на шпальті). Тому чимало лишається за розмежувальною рискою, що рескрипційно відділяє репортаж, якому ти віддав одне з своїх життів, від повідомлень з хокейних полів.

Я переписав репортаж заново після того, як мені подзвонили з Курська й попросили приїхати для пізнання загиблого, якого збила на дорозі невідома автомашина. Прізвище— Горенков, тридцяти семи років, росіянин, комуніст…

З допомогою працівників Курського карного розшуку вдалося відновити останній день життя Василя Пантелійовича майже повністю. Горенков був дуже красивою людиною — не тільки внутрішньо; в нього відкрите обличчя, яке запам’ятовується (чимсь схоже на актора Філатова), він ставний і товариський; дев’ять чоловік дали детальні показання про те, що сталося в Курську; офіціантка вокзального ресторану, наприклад, згадувала, що він просив продати йому на винос «пепсі» і питав, чи немає шоколадних конфет з малюнками для дітей; «У нас «пепсі» на винос не дозволяють». — «Чому?» Я йому пояснила про пляшки, а він: «Я ж заплачу… Хіба вам не прикро буде, коли через якісь там пляшки ваших діток позбавлять радості?» — «А що я можу зробити?»

Запросила адміністратора Аллу Максимівну, а та сказала, що він багато собі дозволяє.

Ми знайшли водія таксі, котрий віз Горенкова з вокзалу в центр міста: «Він спочатку мовчав, усе груди тер: так хворі на серце розтираються, у мене брат сердечник, — свідчив шофер. — Спитав, де можна купити «пепсі», мовляв, у нього тут діти живуть, «пепсі» дуже люблять. Я відповів, що без блату не дістанете. Він попросив одвезти його в центральний універмаг, хотів купити хороші іграшки. Я сказав, що вчора там був, шукав сину подарунок на день народження, іграшки — барахло: надувні підводні човни, на змій схожі, думав який костюмчик купити, то за угорськими давка, а наші й даром не потрібні, наче на сиріт шиють. Він мене ще спитав: «А чому, як ви думаєте?» Ну я й відповів, що в людей інтересу нема, ший не ший, все одно зарплата яка була, така й залишиться. А він: «Якби з кожного проданого костюмчика кравчині одержували процент?» Ну а я: «Що ж ми, капіталізм хочемо відновити? Народ не дозволить». Ждати я його відмовився, навіщо час марнувати, поїзд саме з півдня підходив, може, робота підвернеться. Але він нічого, не сперечався, розплатився й пішов».

Згадала його й продавець у дитячому відділі. Вона розповіла, що він попросив дозволу