Максим Іванович Кідрук - Твердиня

І врешті-решт вони почули.

— It cannot be[109]. — В очах американця мелькнула недовіра.

— Це не галюцинація, — сказав Левко.

Сьома швидко закивав головою:

— Так, це вертоліт.

Тепер до них чітко доносилося характерне чахкання: в-вух-фух-фух… в-вух-фух-фух. Лопаті стрімко розсікали повітря. Звук набирав сили, вертоліт швидко насувався з півночі.

У Ґрема затремтіли губи, а лице неначе підсвітили зсередини ліхтарем — із землисто-сірого воно набуло звичного кольору какао з молоком.

— Нас урятують.

Семен косо зиркнув на товариша і невдоволено вигнув брови. Відповісти росіянин не встиг, оскільки в цей час хлопці помітили гелікоптер. Його майже повністю закривали крони бавовняних дерев, утім, це не заважало визначити місцезнаходження гвинтокрилої машини: потік гнаного до землі повітря кошлатив верхівки, стріпував листям, породжуючи на тлі неба строкаті візерунки з мерехтливих світлових плям.

Хлопці закам’яніли, не знаючи що думати. То було неймовірно: забравшись чортзна-як далеко від цивілізації, вони несподівано натрапили на один із її найбільш технологічних продуктів!

Вертоліт наблизився, зависнувши за півсотні метрів від того місця, де, позадиравши голови, застигли хлопці. Він сунув надзвичайно низько, іноді здавалося, що полози черкають найвищі гілки. Передня, опукла, частина кабіни була скляною, і пілот міг бачити, що відбувається внизу. Корпус, гвинти і вікна були повністю чорними, але не того блискучо-кітчевого кольору, що властивий піжонському транспорту (представницьким седанам, яхтам чи приватним літакам) і свідчить про бажання власників виділитись. Вертоліт був незвично матовим, він не давав жодного відблиску. Здаля його було непросто помітити. Іноді гелікоптер зупинявся над певним місцем, помалу обертаючись навколо вертикальної осі.

— Хто це? Що вони тут роблять? — крикнув Левко.

— Може, це… — почав Сьома.

— Що? — не розчув українець.

— Я не знаю… не знаю.

Хлопці не опускали голів. Ґрем зібрався вискочити на відкрите місце і закричати, коли Семен зненацька потягнув товаришів за коміри у ліс — глибше й подалі, під захист заростей.

— Що ти робиш? — Мулат легко вирвався і люто відштовхнув росіянина. — Ти що, не розумієш? Це наш порятунок! Десь тут є люди, цивілізація.

— Пф-ф… — Сьома вишкірився, відкопиливши нижню губу. — Ця цивілізація кілька годин тому підкинула нам мертвого негра. Не забувай.

Левко не міг упізнати Сьому. Він іще ніколи не бачив товариша таким. За три тижні джунглі виліпили з росіянина нову істоту. Хлопець нагадував загнаного звіра: переляканий, але в той же час готовий вгризтися в горлянку кожному, хто лиш посміє наблизитися. Лихий. Імпульсивний. Нарваний. Він знову схопив американця за футболку, не даючи тому піти.

Рев лопатей розривав атмосферу зовсім поряд.

— Пусти!

Хай там як, але серед них саме Семен найкраще шурупав у тому, що діється. Хлопець правильно припустив, що люди в гелікоптері, — це ті самі, що підкинули їм мерця (або ж їхні спільники). Ці люди небезпідставно сподівалися, що після нічної колотнечі їхня четвірка миттю вшиється геть. Інакше кажучи, вирушить на схід у напрямку Ріо-де-лас-П’єдрас. Вони не могли передбачити, що Сатомі забіжить у джунглі і решті загону доведеться її шукати. На заході. «Схоже, — подумав Сьома, — після того як ми заглибились у нетрі, вони загубили нас, і це значить, що ми…»

— Не смій висовуватися, — закричав він на вухо Ґрему, — вони шукають!

— Що шукають?

— Не що, а кого.

— ?

— Нас.

…Вертоліт кружляв навкруги ще декілька хвилин, опускаючись так низько, як тільки міг, занурюючись у кожну виїмку багаторівневого тропічного лісу. Один раз він підсунувся настільки близько, що хлопці бачили, як обрубані лопатями гілки спадають на землю. З такої віддалі за тонованим склом кабіни можна було розгледіти контури пілота і пасажира. Двоє. Здається, їх було лише двоє.

Не знайшовши нічого, чорний гелікоптер набрав висоту і подався на захід…

LXXVI

12 серпня 2012 року, 10:24 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Левко помітив її першим. Хлопець хвилин п’ять продирався наосліп, давно втративши слід, чуючи, як десь справа й позаду борсаються в заростях Ґрем із Семеном, коли зненацька хащі розступилися. Власне, то була ілюзія — нетрища не розступалися. Левко сам вивалився з них на пологий схил, наче шматок старого тиньку, що відстав від стіни. Дежавю — перше, що спало на думку, коли він піднявся. Він уже бачив це місце. От тільки де? Цього не може бути, адже він тут уперше…

Схил тягнувся до поплямованого ряскою й лататтям видовженого озера і був укритий рідкою рослинністю: переважно дрібнолистими кущами і тонкою травою, що сягала поясу. Обличчя обпекло сонячним світлом. Після одвічної тісноти й мороку тропічного лісу Левко розгубився. Здалося, наче його телепортували у просторі; він озирнувся, шукаючи очима ліс. Упевнившися, що джунглі нікуди не зникли, хлопець подивився вниз і… запримітив Сатомі. Зіщулившись, підтягши коліна аж до губів, японка лежала у вим’ятому в траві заглибленні поряд із водоймою.

— Я знайшов! Знайшов! — загукав українець. — Он вона!

Зліва виднілася смуга прим’ятої трави і поламаних кущів. Схоже, Сатомі котилась по схилу, поки не зупинилась, наштовхнувшись на достатньо густу масу рослинності.

— Де вона?.. Лео, де ти є?.. Де?.. — притишено долинуло з тропічного лісу.

— Сюди! Йдіть на мій голос! Тут озеро!

Левко почав спускатись, не чекаючи появи товаришів. Тонкі й гострі стебла, попри те що були невисокими, немов щупальця спрутів, обмотували литки і пришпилювали до землі. Хлопець спробував бігти, підстрибуючи і задираючи ноги, але ще більше заплутувався.

— Сатомі! — закричав він. — Я йду!.. Чуєш мене?!

Японка не рухалася.

— Сатомі!!!

Раптово Левко усвідомив, що недооцінив крутизну пагорба. Один раз він спіткнувся, другий раз ступня провалилась глибоко в траву, і, так і не відчувши під собою твердої землі, хлопець сторчголов полетів по схилу.

Негнучкі гілки роздирали одежу. Левко підняв обидва передпліччя і втягнув голову, захищаючи ліктями лице (головним чином очі). Зарості нещадно кромсали шкіру, розривали її живцем. Хлопець намагався терпіти, кусаючи губи, проте надовго його не вистачило. Через секунду Лео став кричати від болю. Коли падіння припинилося, він почувався так, наче його вибатожили. Цілу хвилину хлопець лежав, віддихуючись.

— О Боже, ні! — розпачливий крик повернув українця до реальності. — Сатомі!.. — Ґрем стояв на межі джунглів і розмахував руками. — Хей! Чому ти нічого не робиш?! Чому не допоможеш їй?!

Наступної секунди американець почав спускатися.

— Обережно… — хрипнув Левко. Для крику в легенях забракло повітря.