Максим Іванович Кідрук - Твердиня

Так, наче боявся, що втратить контроль і почне цокотіти зубами, щойно стулить щелепи докупи. — Може, ви йому ще поминальну тризну влаштуєте?!

Українець схопив мулата за плече і стиснув.

— Ґреме, заспокойся. — Він двічі струснув Ґрема, поки не спіймав його погляд. — Чувак, якщо Сатомі повернеться сюди без нас, я не хочу, щоб першим, що вона побачила, був дохлий ніґер із вирваною щелепою, підвішений на бразильському горіхові.

Американець іще більше знітився. За інших умов він би вилаяв Левка за слово «ніґер». Правда, за інших умов Левко навряд би його вжив. Наразі було не до політкоректності.

— Ми можемо лишити когось у таборі, — промимрив мулат. — Сема, наприклад. Або я лишусь.

— Ні! — гаркнув Левко. — Відтепер ми постійно триматимемося разом. Навіть сцяти ходитимемо, тримаючися за руки!

Семен пішов у табір і повернувся назад із похідним ножем.

— Підсади мене, — тихо попрохав. Він поводився адекватно, але якось загальмовано, ніби пацієнт, який іще не відійшов від операційного наркозу.

— Залазь. — Левко присів навпочіпки, зануривши руки у вогке і глизяве опале листя.

Росіянин заліз йому на шию.

— Тримаєшся?

— Так.

Балансуючи руками, Лео став підійматися. Сьома був худим, але дебелим хлопчиною і важив не менше за Левка. Якоїсь миті українець усвідомив, що от-от утратить рівновагу і разом із товаришем беркицьнеться долі.

— Допомагай мені… тримайся… вхопися… за нього… — хрипнув він.

— Не буду, — аж зашипів Семен. — Я не торкатимусь його!

Левко напружився до краю. Квадрицепси на ногах затріщали. Ліва литка завібрувала, сигналізуючи про наближення болючої судоми. На жаль, усі старання були марними — і Лео з Сьомою почали завалюватись. В останній момент українець пересилив відразу і схопився обома руками за здутий живіт. Тіло виявилось холодним, вогким і на диво піддатливим. До горла підкотила хвиля нудоти. Зате вони вистояли.

Ґрем тупцяв за кілька кроків від них і отупіло спостерігав.

— Все о’кей? — бевкнув згори росіянин.

— Ріж давай!

І Сьома почав різати. Мертвяк задриґався, немов живий. Кучерява голова колихалась, наче довбешка ганчір’яної маріонетки, точно над Левковими очима. З мертвого рота досі смерділо. Та найстрашнішим був язик, який вивалювався з горла. Нічого страшнішого Левко не бачив за все своє життя. Хлопець відчув, що у нього підгинаються коліна — цього разу не від напруги. Стало млосно. Перед носом замелькали червоно-сірі цятки, руки заніміли, а на спині, шиї та щоках в одну мить засріблилася кольчуга з краплин холодного поту.

— Швидше, — благально вичавив Левко.

Линва зі штучного волокна не піддавалася.

— Не можу!

На півсекунди — не більше — в очах у Левка померкло. Він відпустив негра, хапнув ротом повітря і став осідати. Тієї ж миті Сьома перетяв мотузку. Зашурхотівши, вона зникла в плетиві ядуче-зелених епіфітів[108], а тіло посунуло додолу. Росіянин не встиг навіть зойкнути, тільки відкинув подалі ножа, а через секунду вони втрьох повалились на вимокле смердюче листя: внизу — Левко, над ним — мертвий негр, уткнувшись оголеним горлом хлопцю в потилицю (зі сторони могло здатися, що мертвяк прагне з’їсти голову українця), а нагорі — Семен.

— Встань з мене! От бля! Злізь! — борсався українець, відчуваючи, як мертвий язик заплутується у волоссі.

Сьома хутко сповз із трупа, але не став допомагати товаришу. Сидів, відкинувшись, спирався руками об землю і загальмовано дивився на бездиханне тіло. Ґрем також не рвався допомагати.

— Зніміть його з мене! Стягніть на хер! — кричав Левко. Негр був з біса важким.

Семен так і не торкнувся чорношкірого. Навіть відповз трохи.

Зрештою Левко виборсався з-під тіла. Завмерши навкарачки, переводив подих. І саме в цей момент його вирвало. Власне, хлопець більше кавкав, ніж спорожняв шлунок, позаяк блювати особливо було нічим.

Трохи часу вони посиділи, порозповзавшись у різні кутки табору. Приходили до тями. Зрештою Левко піднявся і потягнув мертвяка геть від табору. Семен мовчки приєднався до нього. Разом вони відволокли негра в ліс, уклали між двома пласкими коренями і закидали листям.

— От і все, — хрипко сказав українець.

— Так. Тепер ходімо по Сатомі, вона не могла далеко забігти.

Хлопці озброїлися мачете і подалися туди, де вчора ввечері востаннє бачили дівчину.

Ґрем простував попереду.

LXXV

12 серпня 2012 року, 08:56 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Знайти японку виявилось не так просто, як здавалося. Налякана побаченим, вона бігла напрочуд довго, в шоковому стані ігноруючи пітьму і колючі гілки. Хлопці здогадувались, у якому приблизно напрямку вона подалася. Проблема полягала в тому, що до ранку більшість слідів щезли. Шукаючи обламане гілля і шматки одягу на колючках, Левко, Ґрем і Сьома повільно просувалися на південний захід.

Після двадцяти хвилин пошуків слід остаточно загубився. Сатомі ніде не було. Хлопці порадились і розділилися: вирішили йти паралельними курсами, тримаючись на відстані тридцяти метрів один від одного. Так їм удасться захопити більшу територію.

Ще через якийсь час по черзі почали гукати:

— Сатомі! Сато-о-омі!

Ховатися від невидимого ворога не було сенсу. Зараз головне — знайти дівчину. Крім того, вигуки слугували своєрідним сигналом, що давав знати іншим членам гурту: «зі мною все гаразд, продовжую пошуки».

Крайню ліву позицію займав Левко. Через тридцять метрів від нього простував Сьома. Справа від росіянина вів пошуки Ґрем. У такому порядку вони й гукали.

Левко:

— Сатомі!

Секунд через п’ять Семен:

— Сатомі-і-і!

І через такий самий проміжок озивався Ґрем:

— Satomi!!

Українець настільки звикся з такою послідовністю, що не зразу усвідомив, що під час чергового (мабуть, десятого за рахунком) раунду перегуків Сьома не відповів. І лише зрубавши кілька ліан, Левко спинився. Подумки порахував до п’яти. Потім до десяти. Нічого. З того боку, де рухався росіянин, не долинало ні звуку.

— Сьомо, — неголосно покликав хлопець.

Мовчанка.

— Семене!

Майже відразу у відповідь:

— Ану тихо!

То був голос Сьоми. Явно чимось стурбований.

— Ти щось знайшов?

— Що у вас таке? — насторожений тишею, долучився американець.

— Замовкніть! — наказав росіянин.

Левко не послухався:

— Сьома, все гаразд?

— Ідіть сюди.

Лео став пробиватися праворуч.

У тому місці, де просувався Семен, зарослі були не такими густими. Йому майже не доводилося орудувати мачете. Протиснувшись, Левко застав товариша з опущеним ножем і високо задертою головою.

— Чуєш? — підняв палець росіянин.

— Нє…

Із заростей вибрався Ґрем. Сьома приклав палець до губ,