Павло Архипович Загребельний - Левине серце

з усякими першовідкривачами? Кидали в каталажки, тягли на шибениці, палили на вогнищах, щоб не баламутили народ. От і вибирай, і все правильно.

— Ти вибирай вареники, де менше тіста, — порадив спокійно Щусь, — воно тоді в животі легше. Олелю! Що там у тебе ще?

— Та буде, буде! — задзвеніла з-за хати циганка, яка сьогодні догоджала Самусеві з такою старанністю, ніби хотіла відшкодувати його приниження, якого зазнав з Педановими півнем і курми. Самусь розкошував, нахабнів і возносився в гордині, навіть у гадці не маючи, що ця ласкава й гостинна циганочка може завдати йому такого удару в спину, якого ще не завдавав ніхто. Бо саме тоді, як Щусь із своїм гостем, смикнувши по кухлику відомої в помірних широтах рідини, взялися тьопати борщ з голуб’ятами, Котя, випхана матір’ю з обійстя, вирушила на лісниковому човні у загадково-небезпечне плавання по дніпровських затоках і розташувалася в човні з такою передбачливістю, що сама опинилася на чардаку, тобто на носі, а на кормі сидів не хто інший, як Гриша Левенець.

Усе сталося несподівано як для Гриші, так і для Коті. Олеля не відстала від них, поки не зіштовхнула доньку в човен, тоді звеліла Гриші: «Спихай!» — і мерщій зникла.

Сонце в той день пекло, парило, ніби аж душило. Промені відскакували від мертвої поверхні води, били в обличчя. Спека простягала свої жовтогарячі руки з такою пожадливістю, що Котя забула про своє «Відчепись», безпорадно стояла посеред човна, ждала, коли ж Гриша зіпхне, щоб пливти, спробувати знайти прохолоду десь посеред вод, між лозами, очеретами, зеленими заростями.

— Ну, чого ж ти? — нетерпляче гукнула вона хлопцеві.

Гриша пхнув човен, стрибнув у нього, налетів спрожогу на Котю, щоб не впасти, обхопив її руками і тицьнувся дівчині в шию. «Не цілуй мене у вухо!» — тріпнула вона головою і, здається, здригнулася, але він сам здригнувся і не помітив Котиного здригання. А таке не прощається ніколи. Що вдієш: навіть коли ти вже навчився на слух визначати щонайменші порушення в роботі комбайнового чи тракторного мотора, це ще не означає, що так само вмієш вловлювати зміни в ритмах дівочого дихання. Котя — це тобі не трактор і не комбайн.

— Сідай на корму і бери весло! — звеліла дівчина. — Чи ти хоч умієш?

Він мовчки підкорився. Коли циганка пхала їх до води, і до човна, і в човен, Гриша вже ладен був подумати, що нарешті йому надано перевагу, хоч і не знав ким: матір’ю чи дочкою. Тепер непевність знов шматувала йому душу, і, не дуже вміло брьохкаючи в теплій воді веслом, він подумав, що циганка підлаштувала це катання, щоб подратувати Самуся. Геометрії після школи Гриша ще не забув і добре пам’ятав таку фігуру, як трикутник.

Що ж — любовний трикутник? Ми перевертаємо його так і сяк, а він однаково лишається трикутником, а в літературі така ситуація належить до найзаяложеніших. То що ж — і далі гратимемося в цю набридливу гру? Ге-ге! Ми приберегли дещо. Щоправда, життєві ситуації майже завжди мають трикутну форму, як поетична груша в Андрія Вознесенського. За двома неодмінно стоїть хтось третій, часто набагато важливіший, впливовіший, солідніший. А чи не бовваніє тут хтось ще й за третім? Традиція не велить передчасно зазирати за спину третьому, і ми не станемо порушувати традицію, надто що й досі не вирішили, кого ж вважати третім: Левенця чи Самуся?

Тим часом можемо відзначити високе почуття справедливості, яке виказала в той день циганка Олеля. Самусеві припали її пундики-мундики, Гриші — плавання на човні з Котею.

Гриша плив назустріч Котиному обличчю. Човен прослизав по воді, як промінь. Полиск сонця й води зливався в суцільне сяяння, і посеред того сяяння сиділа Котя, впершись підборіддям у свої високі коліна і насмішкувато стежачи за Гришиним силкуванням на кормі. Весло виривалося в нього з рук, стукало об човен, бризкало водою, зачіпалося за водорості, за якесь таємниче зілля, що проростало на мілководдях мовби й не з землі, і не з води, а з самого неба. Котине обличчя, до якого він плив і ніяк не міг допливти, затуляло Гриші півсвіту. Він не бачив ні зеленого блиску низьких верб, ні густих вузьколистих лоз, ні зелених русалкових нетрів, у паморочливу празелень яких вганявся човен, рятуючись од спеки, а може, ховаючи цих двох від людських очей і від самих себе. День ішов у полиску вод, у ярінні сонця, в шелесті гілля, в шурхоті й сплесках серед мізерної тіні від лозового пруття.

— Куди ми запливли? — засміялася Котя.

Гриша не відповів. Бо хіба знав? Далина зникла, повітря не було, вода стала якимсь зеленим борщем, з якого несила витягнути весло, зелена каламуть спалахувала довкола, проростала мовби крізь них, вони самі ставали гнучкими стеблами, вузьким довгастим листям, всюдисущими теплими рослинами. Все переплуталося в цьому задушливому зеленому мороку, рослини звисали з невидимого неба, здіймали виткі руки з води, проростали мовби з самого центру землі, вони ущільнювалися тривожно й загрозливо, несли з собою таємниче, тихе шаленство, і Котя злякалася того шаленства, стала розривати руками міцні лози, розплутувати склубочені зарості, затупотіла ногами об дно човна:

— Куди ж ти правуєш? Виберемося ми сьогодні звідси чи ні?

Гриша плутався у лозах, у водоростях, у власному збентеженні, як у пастках, він не злякався сам, зате вперше бачив злякану Котю, і видовище було таке незвичне, що він з радістю переживав його якомога довше. Але човен так само непомітно вислизнув з чіпких гущавин і опинився за їхніми валами в широкій мілководній затоці. Це вже була мертва нетеча, забита рогозом, лепехою, чортівнею, тут завелися чи то тропічні водорості, чи щось інопланетне: не вода, а паризька зелень, хоч бери її оббризкувати садки від гусені. Пролопотіла ондатра, вивертаючи після себе попідрізувану лепеху, поринула мало не під самий човен налякана лиска, в повітрі стояв задушливий сморід од дохлої риби, од болотного гниття. Тут Гриша злякався по-справжньому. От завіз, так завіз дівчину! І знов не вгадав Котиного настрою. Вона зраділа.

— Ти знаєш, де ми?

— Ні, не знаю.

— Це ж отруб діда Несвіжого!

— Який отруб? Де?

— А під нами. Ти чув про золото Несвіжого?

— Хто ж про нього не чув?

— То знай же: Рекордист знайшов золото.

— Рекордист? Золото?

Гриша не міг повірити навіть Коті. Ну, сміялися в Світлоярську, розповідали байки, але щоб насправді?

— Ось я тобі покажу — переконаєшся, — пообіцяла Котя. — Правуй до отого бугра. Бачиш, бузиною поріс? А далі ота фашистська трава.

Бугор починався