Павло Архипович Загребельний - Левине серце

І Рекордист, порушуючи звичай, за яким він на «Москвичі» їздив тільки в неділю, бо всі будні відводилися на безперервне миття машини Іваном Івановичем і його Манькою, пересів з мотоцикла на «Москвич» і рвонув уже не по своєму району, а по сусідніх, об’їздив, здається, районів зо три.

А потім він кілька днів пиряв на базу макулатури грузовики паперу, талонів зібрав уже на цілу бібліотеку «Королев Марго», та, коли з’явився з ними до свого земляка Івана Безтурботного, той підняв його на сміх.

— Ти газети читаєш?

— А я радіо слухаю. Що мені твої газети?

— По радіо не було, а в райгазеті прочитав би, що видача на талони за макулатуру художніх творів тимчасово припинена. Розподіл дефіцитних книжок бере в свої руки Товариство книголюбів.

— Ге, книголюби! А де ж дванадцять «Королев Марго?»

— Пішли за призначенням.

— Я цього діла так не оставлю, — сказав Рекордист Іванович, — бачили субчиків: книголюби знайшлися! Та я сам он який книголюб! Я до самого судді Верещаки! Я з ним качок бив і зайців… Тут діло темне…

— Слухай, Рекордя, — сказав йому Безтурботний. — З Верещакою я теж і рибу вудив, і качок бахкав. І одна «Королева Марго» йому перепала. Бо кому ж і давати?

— І без талонів?

— Плюнь ти на ці талони!

— Та я тиждень по всьому району… Стільки макулатури… А нерви? Та в мене тепер розстройство всієї системи на рік, а то й на цілу п’ятирічку!

— Ну, Рекордя, ти мене послухай…

— Та що тебе слухати!..

— Хочеш мати «Королеву Марго»?

— Снилась мені твоя «Марго»!

— Чого ж морочив голову?

— Бо хотів усі дванадцять? Пойняв?

— Усі дванадцять?

— Кики-брики!

— Нащо вони тобі?

— А тобі?

— Я роздав, кому треба.

— Думаєш, я б не роздав?

Безтурботний подивився на Рекордиста з деякою повагою: нарешті в районі знайшовся чоловік, що міг хоч у чомусь зрівнятися з ним. І, головне, обійшовся без славетних плескачів мами Вусті. Видно, карпоярівське повітря має в собі якусь особливу силу. А може, там грунти такі, якась радіоактивність?

— Слухай, — сказав Безтурботний, — а коли я тобі дві «Марго» дам? Нікому по дві не давав.

— Нікому?

— Тобі одному.

— Ну, це вже кики-брики. На талони?

— Я ж сказав: плюнь і розітри. Художню літературу ставити поряд з якоюсь брудною макулатурою? Так дам, без нічого. Як земляку. А ти мені, як земляк, поможеш… Я б і сам, та не хочу, щоб знали в Світлоярську. Ну, береш? Поможеш?

— Питаєш! Вже як я поможу, то ніхто так… Можеш Самуся спитати. Чув про операцію «Чорний півень»? Ще й по півня прийшли — півника не знайшли…

— Ото-ото, — зрадів Безтурботний. — Ти Самусеві, а Самусь тобі. Для мене, але через тебе.

— Та ти кажи прямо.

— Треба мені отой великий навіс на механізаторському стані. Комбайновий.

— У Світлоярську?

— У Світлоярську.

— Гопки там вибиватимеш?

— Може, й гопки. Кажу ж тобі: міг би й сам. Через товариша Крикливця — раз плюнути. Але не хочу. Зробиш?

— Та це я тобі й без «Марго»!

— Ну, а дві «Марго» від мене — подарунок! Та які ж книжки! В колінкорі. Зелененькі. Папір — лощений. Ні в кого таких.

— Ну ж, кики-брики! А я триногу протарабанив по всьому району!

— Триногу? Яку триногу?

Але в Рекордиста Івановича теж були свої професійні таємниці, в які зась було проникати навіть такому впливовому чоловікові, як Іван Безтурботний.

Процедура дарування не зайняла надто багато часу. Безтурботний підійшов до сейфа (два сталеві куби сургучного кольору, поставлені один на другий), відімкнув верхню половину, відчинив товстелезні сталеві двері, запустив руку вглиб, аж Рекордист Іванович мимоволі видовжив шию і, напруживши свій молодий зір, шугнув поглядом навздогін за тією рукою в сподіванні вивідати таємниці всіх добровільних товариств району. Та хоч яке зірке око мав Рекордист Іванович, нічого, окрім пляшки «Екстри», двох пляшок чеського пива, двох таранок і аркуша паперу, він у сейфі не побачив. Були там ще два примірники «Королеви Марго», але їх Безтурботний якраз видобував з глибин сейфа, так що обстеження сховища можна було вважати проведеним.

— Кики-брики! — розчаровано протягнув Рекордист. — А я думав…

— Що ти думав?

— Думав, раз тобі сейф поставили, так там секретні документи…

— У нас тут секретів від народу немає і не повинно бути, — повчально мовив Безтурботний. — У нас усе, брат, на гласності тримається. Ти думаєш, я ці дванадцять «Королев» захарлав? Ось список. Відомість. Кожен одержує і розписується. Розписуйся й ти.

— Так тут же за одну, а ти мені дві даєш!

— Аби не навпаки. Може, я тобі свою віддаю. Розписуйся!

Але Рекордист Іванович не розписався, поки не одержав обох «Королев» і не переконався, що вони справжні, що сторінки не повиривані, не засмальцьовані і що тираж відповідний…

— Ну, дають! — сказав він захоплено. — Оце врізали! А кажуть, паперу немає.

У Світлоярську є така приказка: ліпше собака без хвоста, ніж хвіст без собаки. Але здається, вона тут не зовсім доречна, тому облишимо ці осоружні дванадцять примірників і згадаємо все-таки про наших головних героїв.

54

Самусь був обсміяний, зганьблений, його примусили заплатити Педанові за дев’яносто дві курки й чорного півня, тітка Лисичка записала на його рахунок пересів буряків, — такого з передовим механізатором ще не було ніколи.

Може, кінець Самусеві?

— Ще наплачетесь без мене! Ще згадаєте Самуся незлим, тихим словом! — покрикував Самусь перед Безкоровайним, погрожуючи кинути комбайн, і хай, мовляв, косить пшеницю хто хоче. Але Безкоровайний ніби тільки й чекав такої пустої похвальби. Він спокійно заявив, що за місяць підготує з своїх гуртківців-школярів п’ять комбайнерів і п’ять помічників.

— Комбайнерів за місяць? — зареготав Самусь. — Все правильно. Курям на сміх.

— Тим, що ти потравив, — буркнув Безкоровайний. — Під час війни за три місяці офіцерів готували. Танкістів і артилеристів. А там ішлося не про косовицю хлібів, а про життя людське і смерть.

Гриша, довідавшись про сутичку між Самусем і Безкоровайним, зголосився помагати бригадирові механізаторів.

— Чули? Професор-хехесор! — кривив красиві різьблені губи Самусь, сидячи з Щусем-лісником у холодочку за хатою і безтурботно вмегелюючи Олелині пундики-мундики, що з них особливого згадування вимагають: борщ з голуб’ятами, пшеничні товченики з курчатами, смажені лини завбільшки з ночовки, вареники з вишнями й з майським медом.

— А ти чув, дядьку Василю? — запихаючись варениками, розплямкувався Самусь. — Цей голоцмоник Левенців заявляє, що він відкрив Котю. Я йому кажу: наша радянська дівчина — це тобі не Америка, щоб ти її відкривав. А він своєї: я перший! Все правильно, кажу. А що в минулому робили