Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Він знайшов це замовлення, як і всі інші останнім часом: приїжджав у благополучний район і стукав людям у двері. З собою він возив рекомендаційний лист від Ворда, виданий після того, як закрилася його фірма, але люди зазвичай вірили Джуніору на слово. Він ретельно слідкував за собою: носив чистий одяг, щодня голився і намагався грамотно говорити. Отримавши замовлення, він їхав за матеріалами, йому відкрили кредитну лінію у будівельному магазині у Локаст-Пойнт. Загружав свою машину і привозив усе замовникам. Як добре, що він купив той Essex! Багато робітників змушені були перевозити матеріали трамваєм, додатково платити за негабаритний багаж — довгі труби чи дошки і просити кондуктора прив’язати їх зовні. Але не Джуніор.

Конкретно ця робота була нецікавою, зате більш потрібною зараз, ніж вручну вирізані дошки для каміну чи вбудовані стелажі для різних дрібничок, якими він займався у містера Ворда. Дочка цієї літньої пари переїжджала до батьків із чотирма дітьми та чоловіком, який втратив роботу. На горищі мала бути дитяча кімната. До того ж, Джуніор знав, що колись ситуація покращиться, ці люди теж захочуть дошок для каміну і стелажів для дрібничок, і тоді вони обов’язково згадають про нього.

Люди у Гемпдені зазвичай були замкнутими, але сім’я, у якій він працював, виявилася досить доброзичливою. Іноді хазяйка залишала йому щось на обід. Сьогодні вона приготувала сандвіч з яйцем, розрізаний по діагоналі. Джуніор з’їв половину, а іншу загорнув у хустинку для Лінні. Так, він хотів її здихатися, але думати про те, що його хтось чекає, було приємно.

Якщо чесно, з дівчатами у Балтиморі Джуніорові не щастило. На півночі з ними складніше. Важкий характер, їх непросто розгадати.

Тож із роботи він пішов на півгодини раніше. Він припаркувався у середині кварталу за пансіоном місіс Девіс — от що значить приїжджати раніше. Поки ставив машину, випадково глянув на пансіон. І що ж він там побачив? Лінні Мей безсоромно сиділа просто на сходах у своєму величезному капелюсі і у куртці Джуніора. Він навіть не знав, що у цій ситуації було гіршим: те, що вона сиділа у всіх на очах чи те, що якимось чином вона роздобула капелюх, хоча зранку виходила без нього, і його куртку, що висіла у шафі, очікуючи теплої пори. Як їй це вдалося? Як вона потрапила у кімнату? Зламала замок, чи як?

Він грюкнув дверцятами машини і пішов до неї. Побачивши його, Лінні засяяла.

— Це ти! — вигукнула вона.

— Якого дідька, Лінні?

Вона встала, кутаючись у його куртку. З-під неї виглядало пальто.

— Джуні, будь ласка, не злися! — заблагала вона, коли він підійшов ближче.

— Ти повинна була чекати мене біля кафе.

— Я так і хотіла, але там не було де сісти.

Джуніор взяв її за лікоть, аж ніяк не ласкаво, і потягнув від входу. Вони зупинилися біля сусіднього будинку.

— Чому ти в моїй куртці? — спитав він.

— Гаразд, — сказала вона, — почну спочатку. Я пішла у те кафе, про яке ти говорив, але мене не впустили до вбиральні, бо я нічого у них не замовила. Тоді я сказала, що візьму гарячий шоколад після того, як вийду. Потім я сиділа і сиділа, пила його маленькими ковточками, мабуть, десь раз на півгодини. Але вони там такі нечемні, Джуніоре. Через якийсь час вони сказали, що я маю звільнити місце. Я вийшла і довго ходила вулицями, потім знайшла дерев’яну лавку, посиділа, розговорилася з однією старенькою. Вона сказала, що за три вулиці звідти роздають безкоштовну їжу і запропонувала піти з нею, чергу там треба займати раніше, бо їжа швидко закінчується. Була десь десята година чи пів на одинадцяту, але вона казала, що вже час бігти і займати місце. «Безкоштовна їжа? Благодійність?» — перепитала я, але все одно пішла. Подумала, що хоч там у теплі посиджу. Ми стояли у тій черзі вічність, а з нами — цілий натовп людей, багато хто з маленькими дітьми. Джуніоре, мої ноги замерзли, перетворилися на дві льодинки. А коли до нас дійшла черга, знаєш що трапилося? Вони не дозволили нам зайти, вийшли до нас і роздали всім по сандвічу, загорнутому у папір. Два шматочки хліба, а посередині сир. Я запитала у старенької: «А посидіти вони нам не дадуть?». «Посидіти? — сказала вона. — Ми маємо радіти, що нам дали їжу. Жебракам обирати не доводиться». Я подумала: «Так, ми і є жебраки». І ще подумала: «Я щойно стояла у черзі по безкоштовну їжу». І заплакала. Залишила ту стареньку і пішла сама не знаю куди. Я йшла, плакала і їла той сандвіч, сухий, як тирса. Я не розуміла де кафе, де твій пансіон, де ми з тобою домовилися зустрітися. Дуже хотілося пити, а ноги боліли так, наче їх лезом ріжуть. А потім раптом дивлюся — твій пансіон, і після всього він видався мені милим домом. Я згадала, як ти казав, що прибиральниця приходить зранку. Але вже був не ранок, тому...

Джуніор застогнав.

— …Тому я зайшла всередину, а там було так тепло! Піднялася нагору, мене ніхто не побачив, підійшла до дверей і хотіла відчинити, але вони були зачинені.

— Ти ж бачила, як я зранку їх замкнув, — сказав Джуніор.

— Справді? Не пам’ятаю, мабуть, не помітила. Ти так поспішав. Ну і я подумала, що посиджу трохи під дверима, бо там було так тепло, — продовжувала Лінні.

Джуніор знову застогнав.

— І тут раптом: «Ой!» — мабуть, я заснула. «Ой» — скрикнули ще раз, я розплющила очі і побачила над собою темно­шкіру дівчину, яка перелякано дивилася на мене. Потім вона як закричить: «Місіс Девіс! Швидше сюди! Тут крадійка!». Хоча вона чудово бачила, що я пристойно одягнена. Прибігла сходами місіс Девіс, уся захекана і каже: «Поясни, що ти тут робиш!». Я подумала, що все-таки вона жінка і повинна мати добре серце. Понадіялася на її милосердя. «Місіс Девіс, — сказала я, — скажу вам чесно: я приїхала до Джуніора, ми з ним кохаємо одне одного. Надворі страшенно холодно, а я за весь день лише випила чашечку гарячого шоколаду і з’їла маленький сандвіч для бідних, а зранку випила трохи молока у Джуніора».

— Лінні! — жахнувся Джуніор.

— А що я могла сказати? Я думала, якщо вона жінка... Ти б так не подумав? Я думала, вона скаже: «Бідолашна, ти, мабуть, дуже замерзла». Але вона повелася зі мною жахливо, я мала здогадатися з її фарбованого волосся, що вона зла. Вона закричала: «Геть звідси! Геть звідси обоє! Я ще думала, що Джуніор Вітшенк порядний і працьовитий молодий чоловік. Я могла брати з нього більше грошей, оскільки він харчується у кімнаті, але ж не стала! Я з ним по-християнськи — і оце така мені дяка? Геть! У мене тут не бордель!». Вона дістала ключі, відімкнула двері і наказала: «Збирай речі — свої і його — і йди звідси!».

Джуніор схопився за голову.

— Потім вона стояла наді мною,