Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

наче я злочинниця якась, і слідкувала, щоб я не забрала зайвого. Темношкіра дівчина теж стояла поруч і витріщалася на мене. І що я там могла вкрасти? І навіщо? Я не знайшла у тебе валізи, а тому дуже чемно попросила: «Місіс Девіс, ви не позичите мені картонну коробку? Я потім її поверну!», а вона мені: «Ха! Так я тобі і повірила!». Наче коробка — це щось дуже цінне. Тому я спакувала речі і обв’язала їх твоїми робочими штаньми, більше нічого не було.

— Ти точно спакувала усі мої речі?

— Так, усі. Я була схожою на жебрака з тим вузликом речей…

— Ти забрала банку від тютюну «Принц Альберт»?

— Я забрала все до дрібниць.

— І банку від тютюну «Принц Альберт»?

— Так, Джуніоре, я забрала твою банку «Принц Альберт». Що у ній такого особливого? Я думала, ти куриш «Кемел»?

— Я зараз взагалі не курю, бо це дорого, — гірко сказав він.

— Тоді навіщо?..

— Так, давай прояснимо ситуацію: мені тепер немає де жити?

— Так, і мені теж. Уявляєш? Ти міг подумати, що вона поведеться так грубо? А до того ж я ще мала нести всі ті речі, свою валізу, твій вузлик, хліб... Ой! Джуніоре! Пляшка з молоком! Я забула молоко! Мені так жаль!

— Цього тобі жаль?

— Я куплю! Я проходила повз магазин і бачила, що воно коштує десять центів. Десять центів у мене точно є.

— Значить, сьогодні я сплю на вулиці, — сказав Джуніор.

— Ні, чекай, я ще не все розповіла. Тож я йшла по вулиці з усіма нашими пожитками, плакала і шукала вивіски «Здається кімната», але жодної не знайшла. Тоді постукала у двері до якоїсь жінки і сказала: «Вибачте, будь ласка, ми з чоловіком залишилися без житла і нам ніде переночувати».

— Таке нізащо не спрацювало б,— сказав Джуніор, вирішивши проігнорувати «чоловіка», — півкраїни у такому становищі.

— Ти правий, — відповіла Лінні, — це не спрацювало ні з цією леді, ні з наступною, ні з іще однією. Хоча вони були дуже милі і казали: «Вибач, люба, на жаль, ні». А одна жінка навіть запропонувала мені шматочок імбирного пряника, але я ще не була голодна після сандвічу. Потім я пройшла вулицю Датч і повернула наліво біля кафе — там, я, звісно, не питала, зважаючи на те, як вони повелися зранку. Але жінка у наступному будинку погодилася здати нам кімнату.

— Що?

— Це набагато краща кімната, ліжко більше і тобі не потрібно буде спати на кріслі. Комоду немає, але є тумба біля ліжка і шафа. Жінка погодилася, бо її чоловіка звільнили, і вона вирішила переселити маленького сина до дочки, а його кімнату здавати за п’ять доларів на тиждень.

— П’ять доларів на тиждень? Чому так дорого?

— Це дорого?

— У місіс Девіс я платив чотири.

— Справді?

— Це з харчуванням?

— Ні.

Джуніор сумно поглянув на двері пансіону місіс Девіс. Може піднятися і подзвонити у двері? Раптом вдасться домовитися? Він завжди їй подобався, вона навіть просила звертатися до неї Бесс, але це було б занадто, їй вже за сорок. На минулі свята вона запросила його до себе у вітальню випити бокал чогось особливого, як вона сказала. Але вийшло незручно, і хоча йому не вистачало спілкування з людьми, з місіс Девіс він не зміг і двох слів зв’язати. Зробити вигляд, що прийшов віддати ключі, а потім розповісти, що він майже не знайомий з Лінні Мей (що по суті правда), що вона просто дівчина з його рідного міста, яку він прихистив через жалість на одну ніч?

Але саме тоді, коли він глянув на будинок, там різко закрили штори, і він зрозумів, що говорити вже немає сенсу. Тому він повернувся і пішов до авто. Лінні, підстрибуючи, побігла за ним.

— От побачиш, Кора Лі тобі сподобається, — сказала Лінні, — вона із Західної Вірджинії.

— То вона вже Кора Лі, це ж треба.

— Так. Вона каже, що це дуже сміливо з нашого боку поїхати так далеко від своїх родин.

— Лінні Мей! — сказав Джуніор, зупиняючись біля авто, — як ти могла сказати, що я твій чоловік?

— А що мені було казати, Джуніоре? Мені б не здали кімнату, якби я сказала, що ми не одружені. І взагалі, я відчуваю себе заміжньою. Не було навіть помітно, що я щось вигадала.

— Тут це називають «брехати», — сказав Джуніор, — у цих краях прийнято називати речі своїми іменами.

— А я так не думаю, — сказала Лінні, — у нас слово «брехати» вважається дуже грубим, ну, ти сам знаєш, — і вона грайливо штовхнула Джуніора у бік. — У будь-якому випадку, — продовжила вона, — це не важливо — «брехати» чи «вигадувати» — я справді відчуваю, що ми з тобою завжди були чоловіком і дружиною, ще до народження.

Джуніор навіть не знав, що на це відповісти. Він підійшов до машини і сів за кермо, Лінні змушена була сама відкривати двері. Вона одна у світі знала, де всі його речі, а інакше — він із радістю залишив би її тут і зник.

* * *

Нова кімната у низенькому робочому будиночку у п’яти кварталах від пансіону місіс Девіс була не краща від старої. Вона була навіть менша. Односпальне ліжко з продавленим матрацом було більшим, але не набагато, а на стелі біля вікна виднілася пляма. Проте Кора Лі, повненька брюнетка трохи за тридцять — виявилася доволі милою.

— Ви кажіть, якщо щось не так, бо ми ніколи кімнату не здавали і не знаємо, як це робиться, — відразу сказала вона їм, показуючи помешкання.

— Ну, — сказав Джуніор, — на попередньому місці я платив чотири долари на тиждень. Ми платили чотири долари.

Із того, як закам’яніло її обличчя, Джуніор зрозумів, що Кора Лі твердо націлилася на п’ять доларів. Хтось хитріший усе ж поторгувався б, але Джуніор такого робити не вмів, тому він просто змінив тему і запитав про користування ванною кімнатою. Кора Лі знову повеселішала. Оскільки її чоловік тепер не працював, вона сказала, що Джуніор може займати ванну першим. Лінні у цей час вешталася по кімнаті, поправляючи час від часу покривало на ліжку. Говорити про гроші вона соромилася.

Коли хазяйка залишила їх, Лінні підійшла до Джуніора і міцно його обійняла, наче вони молодята, але він відхилився і почав перевіряти свої речі.

— Де моя банка «Принц Альберт»?

— Поряд із засобами для гоління.

Він дістав із полички паперовий пакет. Справді, банка на місці, разом із відкладеними грошима. Він поклав його на місце.

— Нам треба купити щось на вечерю, — сказав він.

— Сьогодні ми вечеряємо у кафе. Я запрошую.

— Де саме?

— Бачив за рогом «Їдальню Сема та Девіда»? Кора каже, там чисто. Сьогодні у них страва дня — м’ясний рулет. Двадцять центів за порцію.

— Разом сорок центів, — підсумував Джуніор. — У магазині велика банка лосося коштує