Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

несприятливий для мешканців регіонів на північ від Альп, де головними вбивцями були респіраторні хвороби, що їм сприяли холод та вологість, а головною проблемою землеробів був короткий літній сезон вирощування рослин. Зі змінами погоди між 800 та 500 роками до н. е. населення північної та західної Європи поменшало, а в Середземномор'ї побільшало.

В Китаї зимові вітри спрямовані здебільшого з Сибіру, тому їх посилення після 800 років до н. е. привело до сухішання й водночас холоднішання погоди. Ці зміни, можливо, полегшили землеробство навколо Янцзи та Хуанхе, бо зменшили повені, й населення в обох долинах далі більшало. Проте на дедалі сухіших плато на північ від Хуанхе життя людей поважчало.

В межах цих глобальних картин відбувалися незліченні локальні варіяції, але головний результат був подібний до епізодів кліматичних змін, обговорюваних у четвертому розділі, — порушення балансу між регіонами вимагало від людей якихось дій. Автор підручника з палеокліматології пише про ці роки: "Якби такі порушення кліматичної системи відбулися в наш час, суспільні, економічні та політичні наслідки були б щонайменше катастрофічними"[127].

І на Сході, і на Заході зі зростанням населення та сама кількість землі мала прогодувати дедалі більше ротів. Це спричиняло конфлікти й водночас спонукало до винахідництва. Потенційно це було добре з погляду володарів, бо що більше конфліктів, то більше можливостей допомогти друзям та покарати ворогів, а більшання винахідництва приводило до дальшого збагачування. Рушієм усього того було більшання кількости людей, тобто більше працівників, більше вояків і більше здобичі.

Все це було б добре для королів, що контролювали ситуацію, але для слабкопорядкових королів восьмого сторіччя до н. е. настали важкі часи. Найбільшими переможцями, найліпше налаштованими на використання нових можливостей, часто були місцеві боси — намісники, землевласники та командири гарнізонів, що на них слабкопорядкові королі покладали обов'язок робити те, що треба. З погляду королів, це були погані новини.

У 770-і роки до н. е. східні та західні королі однаково втратили контроль над своїми васалами. Єгипетська держава, менш-більш об'єднана від 945 року до н. е., 804 року розпалася на три частини, а до 770 року до н. е. перетворилася на дюжину фактично незалежних провінцій. В Асирії 823 року до н. е. Шамші-Адад V спочатку мусив воювати за свою спадкоємність на троні, а потім втратив контроль над своїми королями-клієнтами та намісниками. Деякі Сини Неба навіть вели війни самостійно. Асирологи називають період від 783 до 744 року до н. е. "інтервалом" — це був час, коли на королів мало хто зважав, перевороти відбувалися повсюдно, а намісники діяли на свій власний розсуд.

Це був золотий вік місцевої аристократії, молодших принців та маленьких міст-держав. Найцікавішим прикладом є Фінікія, низка міст уздовж узбережжя в теперішньому Ливані, чиї мешканці після відродження західного осередку в десятому сторіччі до н. е. заробляли на доправлянні товарів між Єгиптом та Асирією. Їхнє багатство привернуло увагу асирійців, і близько 850 року до н. е. фінікійці вже платили гроші за захист. Деякі історики вважають, що саме це спонукало фінікійців у пошуку коштів на оплату миру податися до Середземномор'я; інші припускають, що важливішими чинниками були зростання населення та наявність нових ринків у Середземномор'ї. Хоч би там як, але близько 800 року до н. е. фінікійці вже подорожували на великі відстані, засновували торгівельні анклави на Кіпрі й навіть збудували невелике святилище на Криті. Близько 750 року до н. е. грецький поет Гомер міг бути певен, що його читачі знали, про кого йдеться у рядках: "...фінікійці до нас прибули, мореходці славетні, і навезли, шахраї, блискіток в кораблі своїм чорнім"[128], — і ставилися до них з недовірою.

Населення Греції зростало найшвидше, і, можливо, фінікійські дослідники та торгівці потягли голодних греків за собою в кільватері Близько 800 року до н. е. хтось вже возив грецьку кераміку до південної Італії, а близько 750 року до н. е. і греки, і фінікійці вже селилися в західному Середземномор'ї (див. рис. 5.3). Обидві групи полюбляли добрі порти з доступом через річки до ринків у землях, віддалених від моря, але греки, що значно переважали фінікійців кількістю, ще й засновували осілі господарства та захоплювали найкращі землі на узбережжі.

Корінні мешканці часом чинили опір. Деякі, як-от племена Етрурії та Сардинії в Італії, вже до приходу колоністів мали міста та торгівлю на далекі відстані. Тепер вони почали будувати великі міста та пам'ятники, організовувати слабкопорядкові держави, інтенсифікувати землеробство. Вони створювали абетки за грецьким взірцем (що його греки запозичили в фінікійців між 800 та 750 роками до н. е.). Ці абетки було легше вивчати та використовувати, ніж більшість ранніх способів письма, бо останні потребували сотень знаків, кожен з яких відповідав складові з голосної та приголосної. Вони були також значно зручнішими за єгипетські єрогліфічні чи китайські письмові системи, що потребували тисяч знаків, кожен з яких передавав окреме слово. За певними здогадами, у п'ятому сторіччі до нової ери 10 відсотків атенських чоловіків могли прочитати прості записи чи написати власні імена. Це набагато більше, ніж будь-де на Сході чи Заході в усі давніші часи.

Про поширювання міст, держав, торгівлі та писемности в Європі першого тисячоліття до нової ери ми знаємо значно більше, ніж про поширювання землеробства за чотири чи п'ять сторіч до того (див. обговорення у другому розділі), але аргументація щодо того, що відбувалося в кожному випадку, на диво подібна. Деякі археологи твердять, що в першому тисячолітті до нової ери колонізація зі східного Середземномор'я спричинила піднесення міст та держав далі на заході; інші відповідають, що корінні народи перетворили власні суспільства, опираючися колонізації. Представники другої групи, здебільшого науковці молодшого віку, часом звинувачують першу групу в проектуванні на стародавній світ ностальгії за самопроголошеними цивілізаційними місіями сучасних колоніяльних режимів. Водночас деякі представники першої групи, здебільшого старшого віку, відповідають, що їхні критики більше зацікавлені виступити в ролі захисників пригноблених, ніж з'ясувати, що було насправді.

Взаємне навішування наличок є доволі поміркованим порівняно зі страстями, що киплять в археології Ізраїлю (хоча, наскільки мені відомо, поки що ніхто не потребує охоронця), але за стандартами чемности класичної наукової спільноти ці суперечки доволі різкі. Вони затягли й мене, отже, у спробі зрозуміти суть питання я провів літні сезони від 2000 до 2006 року на розкопках поселення під назвою Монте Поліцо в Сицилії[129]. Між 650 та 525 роками до н. е. це було містечко корінного народу, що його називають еліми. Воно розташоване так близько