Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Із кімнати чулися крики на мою сестру, бо вона по всім конкурсах може легко виграти завдання «Довести до нервового зриву людину із залізними нервами».

Після, мама повернулася з поясненнями:

— Ой, страшне з тою дитиною...

— Так, діти це велика відповідальність.

— Які розумні слова... — подумки фиркнула я, відчуваючи, що мене починають гризти ревнощі.

Хвилин п'ятнадцять я стояла і дивилася на їх прекрасну розмову, після чого зникла за дверима своєї кімнати, знаючи, що й так ніхто не замітить моєї відсутності. Я ж іще маленька. Мені ж немає про що говорити з дорослими. Я ж учениця... А він мій вчитель...

Я не знала кращого заняття як виговоритись. Але виговоритися «по своєму». В моєму випадку це була творчість, яку я за долю секунди почала, без єдиної помилки, виписувати на аркуш, що першим попався до рук:

«Ти приємно обпікаєш горло, в яке заливаються сльози,
Ти нагадуєш ті невгамовні та прекрасні грози,
Тебе немає, але ти, водночас, поруч,
При тобі я, неначе, із шаленим серцебиттям, стовбур.

Я знаю, що все в житті можливе, але твої очі...
Вони здаються найпрекраснішим, ніж ці беземоційні осі.
Твій погляд... Господи! Твій погляд так дурманить!
Неначе найжахливіший звір у невідомість манить...»

Я повернулась до Ібрагіма. Застала їх розмову:

— Вже комендантська. Може залишайтеся в нас?

— Якось не зручно...

— Які незручності? Зупинять ще на блокпості...

І в черговий раз, перебиваючи їхню розмову, що вже зо дві секунди була обгорнута тишиною, прошу:

— Можна вас сфотографувати?

— Залиш мужчину в спокої. — мама червоніє від слів своєї доньки.

Я фиркнула, але все ж запитала:

— І де він буде спати?

Мати задумалася. Ібрагім слухав уважно наші думки, відлуння яких не доходили до його мозку.

— Та, скоріш за все, у тебе. Ангеліна ж не дасть Ібрагіму спокійно виспатись своїм нічним виттям.

Моє серце посміхнулось. Але зажурилось заново, коли мама підійшла впритул і прошептала:

— Не позорь мене, будь ласка.

Ех... Так ніби я збиралась... Я просто хочу його... Фото.

Ми розтелили йому на підлозі. Фундаментом спання був килим, який, зазвичай, й прикрашав наше око. Інші три кодври стали продовженням тепла для спини. А вушко зігрівати взяло на себе відповідальність найтепліший плед на світі. Розовий... Мій...

Уже 23:45... Він заснув... 

Все так швидко сталось... Їхні діалоги... Я стала звичайним глядачем. Але зараз я знову вдивляюсь у його очі, які на даний момент закриті, і напевно бачать найпрекрасніші сновидіння, але він навіть не знає, що зараз я бачу найпрекрасніше у своєму житті — його...

Я беру себе в руки, бо думки вже влаштували мені війну «Мрії проти реальності». Мрії взяли верх. І я наважуюсь... Його розбудити...

— Можна вас... сфотографувати?

— Ти могла мене сфотографувати коли я спав, була можливість.

— Ібрагім Микитинецький, я хочу бачити ваші очі...

Ібрагім здався. Невже він сказав ці слова?

— Твоя взяла. Фотографуй.

Це його «з просоння» так діє на нього, чи все ж він сам?

Я роблю ідеальний кадр. Здається, навіть найкращий, у своєму житті, і... Так! Він у мене в галереї! Його справжній погляд! Зразу ж берусь його малювати, поки Ібрагім, усміхаючись, накривається з вушком і понурюється в сон, напослідок сказавши:

— Сподіваюсь, твоє мистецтво стане реальністю.