Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Ще одна сигарета стала нашим «втраченим часом сьогодення» і здоров'я... Але я не проти, адже це таке блаженство...

Приїхало таксі. Ми залізли і я.. Зависла... Побачивши, хто дивиться на мене у дзеркалі машини. Ібрагім... Якого «доброго» він тут?

Мовчанка тривала усю дорогу. Хонан сидів у телефоні, вирішував «свої питання» по роботі. А я... Вдивлялася час від часу у дзеркало, де часто зустрічалася із поглядом, який би, принцепі, мав весь час дивитися на дорогу.

Хонана висадили... І я залишилася на одинці із ним... Тим, хто останні дні дурманить мій мозок і здоровий розсуд... Кірілло, про що ти думаєш? Він твій вчитель. Так не можна.

Ні, можна. Мріяти завжди можна.

Ось так не можна!

Так я і сперечалася сама з собою, поки по тілу проходив ток, з кожним кинутим його поглядом у мій адрес.

Ми практично доїхали. Але, раптом... Колесо змучилося робити свою справу... Цей страшний звук пройшовся по кожній із барабанних перетинок.

— От халепа! — я знову почула його голос, нехай і в такій ситуації, але... Який ж він прекрасний! — Добре, що я хоч встиг приїхати до твого дому.

— А ви...?

Час наближався до комендантської. Ібрагім вийшов із автомобіля, вже набираючи відповідний номер, що може привести до порядку його машину. Телефон розряжався, але він старався встигнути ввести цифри. Восьма... Дев'ята... Десята.

Тільки він ввів останню цифру, як мобіла сказала «Good night».

— Дідько!

— Що... таке?

— Телефон розрядився.

— Можете в мене зарядити...

Ібрагім якось дивно подивився на мене.

— Телефон. — продовжила я, зрозумівши, що попереднє речення налякало би будь-кого.

— А твій біля тебе?

— Теж розряджений. Довго нову главу писала... — посміхнулась я, знаючи, що він і так не зрозуміє, про що я.

— А дома дорослі є?

— Є, мама. Вона звичайно буде вшоці, але це поправимо.

— Добре, я не надовго.

— Чомусь я сумніваюсь...— подумала подумки, адже годинник показував 21:48.

Із хмар накрапав маленький дощ, попереджуючи про майбутню зливу.

Мама, як і очікувалося, відреагувала шоковано.

— Добрий вечір. Вам кого?

— Я вчитель Кірілли.

Після сказаних слів появилась і я.

— Така ситуація вийшла, — продовжив він, — Самому не зручно. Працюю вчителем, паралельно таксистом і сталось так, що підвозив сьогодні якраз вашу дочку. Колесо спустило, телефон розрядився. Кірілла запропонувала підзарядити його, щоб викликати хоча б інше таксі...

— Так давайте я викличу! — посміхнулась мама, а мені це не дуже сподобалось.

— О, справді! Буду дуже вдячний! — чергова усмішка, що змушувала мої брови малювати незадоволене обличчя, яке вони не замітили. Але, потім я зрозуміла нутрощі всієї ситуації...

Мене кинуло в холод, а потім у різкий жар. Таке навіть не описати у всіх книгах разом взятих. Як так!? Я так хотіла з ним... Побути сьогодні... А він, виявляється, зараз поїде...

— Проходьте тоді. Може, каву будете?

— Та ні-ні, не потрібно.

— Може все-таки? Змучились напевно? А ще на ніч стільки планів... — мій голос звучав із тривожністю, але насправді це був затьмарений страх, що часто пояснює закоханість.

— Яких планів..? — не зовсім зрозумів Ібрагім.

— Ну... Доїхати додому. — пояснила я.

— А, ну, так. Знаєте, може б горнятко й випив.

— А як вас звати? — поцікавилась мама.

— Ібрагім.

— А мене Тані.

Жінка тягнулася до своєї мобілки, але вона чомусь не реагувала на її дотики.

— Дивно... Любить телефон погратися із моїми нервами...

В сусідній кімнаті почала показувати свої «фокуси» моя молодша сестра і мама, залишивши «мертвий» телефон, зразу ж побігла до неї, напослідок сказавши:

— Зроби каву своєму вчителю, а я до тої «ненормальної».

Я відкрила шафку, дістала каву, насипала дві ложки в турку, залила водою і відправила на вогонь. Взяла чашку і...

— Скільки ви... Цукру?

— Дві.

Насилапала цукор, відчуваючи тремтіння рук, як після чергового скандалу... Але зараз мене дурманив не він, а ця дурна, незрозуміла і неможлива закоханість.

— Давайте свій телефон, — простягнула я руку, знову підійшовши ледь не впритул до Ібрагіма, що сидів на лавці, по боках звареній гарними візерунками, яка знаходилася в кухні.

Отримавши мобілку, побігла ставити її на зарядку. Повернулась, від переживань, все незнаючи куди діти руки. Щоки червоніли, сама не знаючи чому, хоча... Ні, знала. 
Сподіваюсь, тоналка прикриває мій жар.