Євгенія Чернюх - Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх

Костянтин опустив голову стиснувши скроні. Він пам’ятав цей момент. Тітка тримала його за руку кричучи щось світловолосій жінці. Він плакав. Просив не забирати тата.

- Ти хочеш сказати, що Лідія і є та коханка? А Мішель моя... – потер рукою грудну клітку.

- Я кажу тобі лише те, що знаю. – жінка сіпнула плечима.

- А чому він привів її лише зараз? Чому не раніше?

- Напевно боявся твоєї реакції. А зараз ти виріс, все призабулося...

Він негативно замотав головою. Це сон якийсь... Це не могло бути правдою...

- Пиши. – він протягнув їй свій телефон.

- Що?!

- Номер кредитної карти. Я скину кошти на ліки.

Піднявшись пішов до автомобіля. Перед очима все розпливалося. Дихати ставало дедалі важче. Холодні краплі дощу тримали при свідомості. Через пів години, чудом живий, він знову сидів біля могили.

- Вони забрали найдорожче, що в мене було... Тебе. А я вдарю по найдорожчому, що є в них. По їх дорогоцінній донечці. – витер сльози стискаючи руки в кулаки.

З Романом Савчуком вони дружили ще з садку. Знали один про одного всі брудні таємниці, помилки і сороміцькі падіння. Єдиний, кому він міг без осуду довірити цю справу, то це Савчук.

Роман сидів у кабінеті батька закинувши ноги на стіл. Старий Савчук уже давно не з’являвся дома. Після того, як його кинула коханка, на яку він переписав весь бізнес. Розбита зрадою дружина припала до алкоголю залишивши всі проблеми на плечах неповнолітнього сина. І він розв’язував їх. Як умів. Фізично старший свого віку, гарно складений із милим обличчям хлопець притягував до себе людей. Особливо жінок. Старших. Багатих. Тільки так їм ще вдавалося бути на плаву.

Костянтин розвалився в кріслі навпроти нього крутячи в руках пляшку дорогого віскі.

- Я хочу... щоб ти розбестив її настільки... аби до випускного вона стала шльондрою номер один на районі. Щоб всі її моральні принципи і релігійні упередження стрімко канули у небуття.

Хлопець навпроти поклав цигарку, акуратно відсунув попільничку і спершись на стіл нахилився вперед.

- Я тебе правильно розумію... Ти зараз говориш про Мішель. Твою сестру.

- Вона мені не сестра. – його голос прозвучав гостріше за скальпель.

На кілька секунд у кабінеті запанувала тиша.

- Ні. – хлопець провів рукою по каштановому волоссі і знову затягнув цигарку. – Ставити під удар свою репутацію заради твоєї хворобливої фантазії я не буду.

- Що може бути більш лицемірним і брехливим за твою репутацію. – скривився. Чи то від диму, який дратував його нюхові рецептори чи то від власної отрути. – Що за мерзоту ти палиш?

- Чому мерзоту? – стиснувши плечима покрутив у пальцях тоненьку цигарку. – Дорогі. Зі смаком вишні. Якщо хтось спіймає чи знайде, скажу, що у дівчат відібрав. Репутація наше все. Мене так всі люблять. Я не можу цим ризикувати. – широко посміхнувся відкидаючи голову назад.

Та раптом з характерним звуком на стіл упало те, що знову привернуло його увагу. Маленький чорний ключ з непростими літерами BMW. Вмить випрямившись він проковтнув слину, що наповнила рот.

- Якщо все зробиш грамотно – вона твоя. – повідомив друг.

Як майбутній юрист Роман швидко опанував себе і заговорив по діловому.

- Які підводні камені?

- Ніяких. Я тобі в цілому окреслив ситуацію.

- Ворон, ми з тобою сиділи на одному горщику. Викладай те, що зазвичай пишуть дрібним шрифтом.

Воронівський забарабанив пальцями по столі дивлячись у вікно. Щось у ньому все ж боролося.

- На випускному ти її тра...

- Но-но, мілорде. Фі. Що за моветон. Виражайтеся більш шляхетно. – закинув золотистий локон, що впав на чоло.

- Ну гаразд. Тільки для осіб королівської крові. – він зробив реверанс. – На випускному ваша світлість схилить її до сороміцької насолоди і шляхетно зазнімкує це на камеру. Як тільки відео буде у мене, договір дарування на карету помчить до вас.

- Хмммм... А відео ти звісно не будеш тримати в секреті для особистого естетичного задоволення, а люб’язно поділишся ним з іншими.

- Ти кмітливий.

- А ти ідіот. Ти хоч розумієш, що це повністю зруйнує її життя? Вона ж у жодний нормальний ВУЗ вступити не зможе. Максимум – це районне ПТУ кулінарний профіль. Я безпринципний, якось переживу. А от ти мораліст. Не пробачиш собі. Невже бажання помститися батьку настільки велике, що ти готовий принести у жертву невинну дівчинку?

Над старими друзями повисла вдумлива пауза. Хлопець із чорним, як смола волоссям зібраним у хвостик на потилиці легко нахилився вперед пильно вдивляючись в обличчя навпроти. Ще мить і все стало на свої місця.

- Вона тобі подобається. – констатував.

- Звісно. – уже через секунду байдуже промовив Роман підпаливши другу цигарку. – Вона красива, розумна, делікатна. Чудове доповнення до мого іміджу.

- Не заливай, Сава. Сам згадав про горщик. Вона подобається тобі по справжньому. – Роман мовчав. – Що ж... – зітхнув Костя. – Заважати чужому щастю не буду. – він уже піднявся іти та раптом знову повернувся у крісло швидко заговоривши. – Ти можеш будувати плани, які завгодно, тільки з нею тобі нічого не світить. Вона ж у нас віруюча. До весілля ні-ні. А вже наступного року пташка полетить у Польщу. Там осередок їх молодіжної християнської спільноти. Думаєш, якийсь молодий легінь не спробує постелити до неї містки? І як тільки вона побачить твою істинну суть, то одразу помахає крилом абсолютно наплювавши на твої почуття та спроби змінитися. Ти – легенда. А станеш посміховиськом.

Обличчя хлопця враз помутніло, а плечі опустилися.

- Тобі її не жаль?

- Мішель?

- Автівки.

- Рома, читай класиків. Авто – це не розкіш, а засіб пересування.

- Скоріше спосіб досягнення мети.

- То ти згоден? Чи мені шукати когось іншого?

Пауза затягувалася і Костянтин практично змирився з відмовою, як...

- Гаразд.