Юлія Богута - Неонова, Юлія Богута

Нас з'єднала собою тривога

І ніхто ніколи не скаже, як так вийшло що наші серця,
Об'єднала собою тривога, коли ніччю почалась війна.

Я не знаю, чому в цьому світі, хтось вирішує все за нас:
Відбирає домівки й оселі і танцює між мертвими вальс,
Щоби потім, такі як ти люди, брали в руки свої автомат,
Одягали військову форму, і не бачили шля́ху назад.
Щоб вони відбирали рукою чиєсь прокляте небом життя
І боялись вертатись додому, бо не бачили вже вороття — 
Лиш кошмари уві сні й чорні очі, що дивились з якимось теплом,
Рятували від куль та прильотів, й відчувались своїм нутром
Поміж ребер, глибоко, до болю. Так, щоб серце не знало вини
Й тихо мріяло знову про волю, там де хтось ще чекав із війни
І кохав, і тримав міцно-міцно. Я не знаю чому це був ти.

Я не знаю, чому в цьому світі хтось вирішує все за нас
І пускає свої ракети, відміряючи ними мій час,
Який я мала жити щасливо і не знаючи сліз та біди.
В моїх венах кипить нена́висть, від якої уже не втекти —
Не сховатись десь поміж будинків, за якими твоя спина.
Я втомилась дивитись на стіни, за якими твоя душа,
Прорізається янголом в формі, та зникає із кожним днем. 
Поки хтось ще не чує тривоги і не знає воєнних пісень.
Поки я пишу стрічки до неба та чекаю тебе із війни.
Поясни мені, як же так вийшло, що ці люди не знають вини
І живуть собі далі щасливо, ніби знати цей біль не могли.
Ніби просто осліпли, оглохли, й не ховалися навіть в підвал.
І не чули ніяких стрічок, і не бачили жоден мурал. 
Я не знаю, як все це можливо. Тільки знаю, що світ цей дістав. 

Він допік мені прямо до серця й до тремтіння замерзлих рук,
До віршів, до пісень і до книжок, до чергових знайомих розлук. 
До брудної військової форми. До двохсотих, трьохсотих й живих. 
До зійшовших із клятого глузду, у яких із горлянки крик
Виривається праведним матом й відправляє "своїх" у бліндаж.
Поки кличе вогонь на себе чи несе на собі той багаж,
Й потім дивиться прямо у очі, всіх отих, кого він врятував. 
Щоб його через певний час виставляли усім на загал
Як героя, що вірив у волю і за неї віддав все, що мав. 
Тільки боляче, знаєш, так боляче, що усі кого він врятував,
Будуть жити і далі сліпими та не знатимуть жодних бід. 
Доки він буде жити на стінах, доки й з них не зітліє той слід.

Лиш у пам'яті тихо, так тихо, щось торкнеться малого рубця. 
Нас з'єднала собою тривога й розірвала болем серця.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍