Лоуренс Леві - Планета Pixar

і їй уже час на пенсію, моя бабуся раптово взялася за нову справу. У цій кулінарії Роуз ніби скинула з себе традиційний образ звичайної господині дому і люблячої бабусі й стала жити в зовсім інший спосіб. Ті роки, протягом яких вона там працювала, безсумнівно, належали до найкращих у її житті.

А тепер я замислився, у чому ж може бути моє покликання.

Можливо, це звучатиме дивно, але найбільший запал у мене викликало прагнення дізнатися більше про релігію та філософію, особливо східні напрямки. Значну частину свого дорослого життя мене захоплювали ідеї, що зверталися до досвіду людства й були спрямовані на підвищення благополуччя. Коли мені випадала вільна хвилинка, я завжди поринав у читання художньої літератури та філософських праць, присвячених цим питанням. Моїм улюбленим романом була книга нобелівського лауреата Томаса Манна «Зачарована гора» — літературний шедевр, що оповідає про мандрівку головного героя Ганса Касторпа до санаторію, де лікують туберкульоз, високо в Швейцарських Альпах. Я обожнював цю книгу за широку панораму людського досвіду: хвороби, любов, смерть, філософія — і вигадливу оповідь про розумове, емоційне й духовне зростання.

Також я любив вислови індійських філософів, які писали про нашу здатність до вдосконалення, що спиралась на людський досвід. Мені дуже подобалися ідеї на кшталт висловлених Нагарджуною приблизно 200 року нашої ери. До прикладу: «Немає різниці між самсарою [стражданням] і нірваною [блаженним спокоєм]». Що би мала означати ця таємнича ідея? Здавалося, філософ указував на щось дуже важливе.

Ще мене надихали такі слова з книги Енні Діллард «Написання життя»: «Жити відчуттями — означає жити жадобою, вони вимагають від нас усе більшого й більшого. Духовне життя потребує дедалі меншого: часу вдосталь, а плин його приємний»[61].

Коли часу вдосталь, а плин його приємний… Здавалося, ця фраза описувала задзеркалля життя корпорацій — щось зовсім протилежне. Була вона поетичним кліше чи тим, до чого й справді можна було прагнути? Ось що мені хотілося довідатися.

Утім, я дещо ніяковів, визнаючи свої зацікавлення. Хіба годиться випускнику Гарварду, успішному працівникові корпорації, думати про філософію? Я був воїном у бізнесі, захисником компанії. Я добре знав, як грати цю роль. Але саме в цьому й полягала проблема. Я почувався так, наче граю роль. Хоча я занурився в неї з головою, та й досі почувався десь так, як актор на сцені. А глибоко всередині мене вирувало щось інше.

З’єднати всі ці думки воєдино мені допомогло спостереження, яке ми часто робили з Гілларі. Пропорційно до розвитку інновацій та добробуту, що постали завдяки сучасному розвитку економіки, здавалося, рівнозначно зросли стрес та тривоги. Якщо знання й добробут були провісниками хорошого життя, на сьогодні ми би мали стати расою просвітлених істот. У нашій частині земної кулі освіта та матеріальне благополуччя сягнули таких висот, яких раніше історія не знала, та все ж було відчуття, що це не давало нам особливих переваг у досягненні мудрості, втіхи й миру в душі. Навпаки, рівень стресу й гонитва за успіхом стали інтенсивнішими, ніж будь-коли. Також мені було цікаво: якщо ми всі так стрімко мчимо вперед, прагнучи досягнути успіху, то що, зрештою, станеться, коли хвороби, старіння чи інші зміни в житті зменшать наші можливості?

Зважаючи на ці міркування, ми із Гілларі старалися з усіх сил зробити так, аби наші діти уникли того травматичного досвіду, пов’язаного з поспіхом, яким характеризується сучасне виховання. Якось я запитав одного з вчителів Сари, чому дітям у початковій школі задають так багато домашніх завдань.

— Саме стільки їм будуть задавати в середній школі, — пролунало у відповідь.

«Але ж зараз вони у початковій!» — подумав я про себе.

Мені би хотілося довідатися, що ми можемо зробити з натиском і тривогами сучасного життя, і я зробив припущення, що відповідь знаходилася у працях провідних світових філософів і духовних мислителів.

Тож коли мій обсяг роботи в Pixar зменшився, я відчув, що саме час сказати «досить», зробити перерву в корпоративному житті і без поспіху зайнятися пошуками відповідей на запитання, які мене надихали. Успіх Pixar означав, що я зможу дозволити собі якийсь час перепочити, чого ніколи раніше не робив. Ми з Гілларі зі школи відразу вступили до коледжу, потім — пішли на роботу, взялися до виховання дітей… І жодного разу не переводили дух. На щастя, я досягнув того становища, коли, зрештою, міг собі це дозвлити. «Можливо, — думав я, — мені вдасться використати цей час із користю».

Я вирішив тривалу відпустку присвятити читанню, навчанню й більш глибокому дослідженню тем, які мене цікавили. Щоб заглибитися в обраний напрямок, мені було би достатньо півроку чи рік, і коли почалося нове століття, я вирішив поділитися своїми намірами зі Стівом. Одного вечора запитав, чи можна прийти до нього додому.

— Мені важко це казати, — почав я розмову, — проте для мене настав час рухатись далі, відмовитися від щоденного виконання обов’язків у Pixar.

Не думаю, що Стів був надто здивований. Він знав, що компанія уже стояла на ногах впевненіше і я був завантажений значно менше.

— Чим хочеш зайнятися? — запитав Стів.

— Хочу вивчати філософію та східні вчення про щастя людини, — сказав я. — І способи поєднання цих ідей із сучасним життям.

— І як саме ти плануєш це робити? — розпитував Стів.

— Поки не впевнений, — зізнався я. — Маю довгий перелік книжок, які хочу прочитати, і певні ідеї для початку.

— Будеш шукати вчителя? — запитав Стів.

Я знав, що Стів — прихильник вчень дзен-буддизму і розуміє, наскільки важливий хороший вчитель.

— Поки навіть не знаю, хто підійшов би, — відповів я. — Розберуся в процесі.

Тоді Стів сказав ще одну фразу, яка надовго засіла в моїх думках.

— Я радий, що бодай один із нас це робить, — сказав він.

Я довго міркував над тим, що Стів мав на увазі, коли казав ці слова, — вони прозвучали так щиро. З часом я прийшов до висновку: він розумів можливості життя, що вивищувалося над результатами бізнесу й виробництвом продукту. Десь у душі цього воїна великих корпорацій ховалося глибинне розуміння сенсу. І — свідомо чи несвідомо — у ньому одне прагнення узяло гору над іншим.

Стів відкрив переді мною кілька способів, яким чином я міг залишитися у Pixar — зокрема, стати президентом компанії. Хоча назва посади могла полестити, проте я знав, що насправді нічого не змінилося б. Стів, Ед і я й далі працювали б, як завжди. Проте посада не допомогла