Лоуренс Леві - Планета Pixar

б мені наблизитися до розуміння мого покликання. Урешті, я погодився приєднатися до піксарівської ради директорів і пообіцяв, що буду поблизу щоразу, коли компанії знадобиться допомога.

— Мені тебе бракуватиме, — сказав Стів, — більше, ніж ти думаєш. Але я тебе розумію.

Я відчував велику вдячність за таку підтримку.

Забирати речі з кабінету й прощатися з Pixar було складно. Я написав мейл усім працівникам компанії, де йшлося про те, як мені всіх не вистачатиме і з якою радістю я погодився приєднатися до ради директорів Pixar. Повідомлення закінчив такими словами:

Я не можу уявити собі кращих робочих стосунків, ніж ті, що виникли між Стівом, Едом і мною. Я стільки всього навчився від кожного з них. Моє ставлення виросло у справжню симпатію та повагу до них як партнерів, лідерів і людей.

Ті з вас, хто практикує йогу, знають, що наприкінці кожного заняття заведено складати руки разом і промовляти індійське привітання «Намасте». Воно означає: «Я вшановую ту частинку тебе, що сповнена любові, правди, миру. Коли ти поринаєш туди і я долучаюся до такої ж сутності всередині себе, ми стаємо єдиним». Намасте.

Вияв почуттів, що я отримав у відповідь на мейл, був надзвичайним. З кожного закутка компанії, від тих, кого я знав добре, і від тих, кого не знав, приходили повідомлення з привітаннями, теплими фразами, побажаннями натхнення і словами підтримки. Коли я вже збирався їхати, Ед і Джон приготували мені подарунок. Це була чудово обрамлена, намальована від руки картина із зображенням персонажів мультфільмів «Історія іграшок» і «Пригоди Фліка». Над малюнком містився великий надпис «Дякуємо, Лоуренсе!» — а довкола були написані від руки зворушливі подяки і слова підтримки від багатьох моїх колег. Я ніколи не розумів, що відчувають люди в подібних ситуаціях. Проте як людина, яка завжди старалася чітко відмежовувати своє особисте життя й бізнес, тут я зазнав повного провалу.

26. Сто років

Мій сповнений ентузіазму стрибок у новий світ насправді виявився більше схожим на низку спотикань. Вивчення нової території потребує часу, і дуже складно, а може, навіть неможливо впоратися з цим завданням, ніколи не звернувши в хибному напрямку, не зайшовши в глухий кут. А я занурювався у світ східної філософії та медитації, про які знав надто мало.

Мені подобалось міркування Джозефа Кемпбелла про те, що «одна з наших проблем сьогодні полягає в тому, що ми не надто обізнані з літературою духу»[62]. Література духу. Здавалося, саме з цього й варто розпочати.

Я зібрав колекцію книг, зокрема чималу добірку західної літератури, міфології, філософії, сучасних праць із фізики та біології, були також книги, присвячені східним релігіям і їхнім містичним течіям, Кабалі та християнському містицизму, так само знайшлося місце працям індійських йогів, суфійських містиків та буддійських учителів. Невдовзі в мене з’явилися улюблені праці.

Книга Брайяна Ґріна «Елегантний Всесвіт» (Brian Greene, The Elegant Universe) була подвигом у сучасній фізиці. Праця «Цілісність і прихований порядок» Девіда Бома (David Bohm, Wholeness and the Implicate Order) блискуче переходила від фізики до демонстрації важливих філософських ідей. До моїх улюблених видань входило також дослідження Герберта Ґюнтера «Екстатична спонтанність» (Herbert Guenther, Ecstatic Spontaneity), данина буддійському мудрецю на ймення Сараха, де автор писав: «Ми, люди,— клаптикові, розпорошені істоти, які суперечать самі собі й світу довкола. Ми страждаємо від нашої постійної розділеності й тужимо за цілісністю»[63]. Таке протиставлення фрагментарності й цілісності, здавалося, виникало часто.

Я читав Т. Р. В. Мурті та Джея Ґарфілда, двох неперевершених учених, чиї дослідження буддійської філософії серединного шляху практично не мали рівних серед творів, написаних англійською мовою; новаторську працю Олдоса Гакслі «Вічна філософія» (Aldous Huxley, The Perennial Philosophy); книгу «Каблуна» (Gontran de Poncins, Kabloona) — занотовані спогади Ґонтрана де Понсінса, зроблені ним під час подорожі й спільного життя з племенем інуїтів[64]; фундаментальну працю Елізабет Кюблер-Росс «Про смерть і вмирання» (Elisabeth Kübler-Ross, On Death and Dying), яка спричинила цілий рух за більш людяне ставлення до смерті; а також класичне дослідження Бренди Уеланд «Якщо ви хочете писати» (Brenda Ueland, If You Want to Write) — поштовх до самовираження шляхом написання текстів чи в інший спосіб. Я читав Ніцше й Кафку, Камю і Вольфа, Пірсига і Дідіон, Гайнлайна і Кларка. Я поринув у ці та інші книги, захоплено слідував за ниточками, що вели з їхніх приміток та цитат, виписував уривки, які мене найбільше зачепили, — і ось так сам отримував ту освіту, на яку раніше ніколи не знаходив часу.

Одна ідея мені припала до душі найбільше — серединний шлях, давня буддійська філософія, що надихала й вела за собою майстрів медитації століттями. Вона базувалася на думці про те, що розум не здатен осягнути всю складність реальності. Натомість для того, щоб функціонувати, ми покладаємося на наближення дійсності, часто у вигляді образів, шаблонів, концептів, сюжетів, котрі тримаємо у своїй свідомості. Подібні наближення дають нам структуру, що допомагає досягати мети, — функціональну реальність, як її називають мислителі серединного шляху.

Але через те, що спрощень задля функціонування не вистачає для розуміння справжньої суті речей, ми часто страждаємо, коли реальність суперечить нашому сприйняттю. Серединний шлях — це спосіб віднайти гармонію між структурою, яка допомагає нам функціонувати, і мінливістю, що відкриває шляхи до більшої легкості, багатоманітності та взаємозв’язків у нашому житті.

Проілюструвати ідеї серединного шляху можна, уявивши, що всередині нас існує дві людини. Одна з них — бюрократ, інша — вільний духом митець. Завдання бюрократа полягає в тому, щоб забезпечити виконання таких завдань, як вчасно прокидатися, сплачувати рахунки, заробляти хороші бали. Бюрократ любить стабільність, правила, цінує ефективність і результат. Вільний митець усередині нас дбає про втіху, любов, пригоди, спонтанність, креативність, глибокі зв’язки й відчуття того, що ти справді живий. Вільний дух хоче вирватися з лещат звичаїв та очікувань, які так часто стримують нас.

Ідея серединного шляху полягає в тому, що застрягання в одному з цих двох станів неминуче веде до розчарування. Якщо надто зосередитися на функціональності, накопиченні, результативності, можна, зрештою, опинитися перед запитанням: а чи живеш ти насправді? Якщо ж, навпаки, сфокусуватися на свободі, віддаватися всім пристрастям,