Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

Більше того… Мирослав.

Зіщулившись, я здригнулася і відчула, як шкіра вкрилася пухирцями.

Мимоволі в пам'яті випливли ті часи, коли ми ще не були одружені.

Коли він мав цілий клуб мазунок, до якого він мене спочатку зарахував, зав'язавши стрічку на шиї. А разом з тим і весь біль, пов'язаний із необхідністю ділити коханого з іншими. Нехай тоді він і був під дією закляття. Нехай зараз це закляття вже давно зняте з нього моїми зусиллями. Тільки от не згадувати про це все одно не виходило. І найголовніше, не вдавалося позбутися того страху: а раптом за час моєї відсутності чоловік почне зраджувати мені? Що, як його підчепить якась спритна студентка, з якою він закрутить романчик? Після всього, пережитого тоді, я просто не могла позбутися подібних думок. І вони буквально вбивали мене.

Ось так, важко дихаючи через напруження, страхи і сумніви, я переступила поріг наших покоїв, щоб почати збирати речі у велику валізу. При цьому з останніх сил стримувала непрохані сльози.

— Марічко, все гаразд? — несподівано пролунало за моєю спиною.

Обернувшись, я побачила Мирослава, що увійшов до кімнати.

— Не знаю, — похитала головою я. — Просто мені страшно. Я не хочу їхати звідси, ще й на цілий рік.

— Розумію тебе, люба, — прошепотів ректор, ніжно мене обійнявши. — Я й сам не хочу відпускати тебе. Раптом ти там у Києві когось кращого за мене зустрінеш, — додав він, спробувавши натягнуто, дурнувато посміхнутися.

— Не верзи маячні, — пробурчала я, притискаючись до його грудей. — Сам знаєш, що мені крім тебе ніхто не потрібен.

— Але все одно боюся, — тихо шепнув він, торкаючись губами білявого волосся біля скроні. — Ти дуже дорога мені. Я так довго чекав на тебе. Забув усе, навіть самого себе. Але все одно чекав. І тепер так боюся знову втратити… Ти для мене все. Моє єдине кохання, моя доля, моя вічність. Я не переживу, якщо знову втрачу тебе.

— Я теж не зможу жити без тебе, Мирославе, — схлипнула я, запускаючи пальці у його волосся. — Будь ласка, дочекайся мене.

— Навіть не сумнівайся, що я чекатиму на тебе, тебе одну, Марічко, — прошепотів ректор у мої губи, перш ніж полонити мене глибоким і пристрасним поцілунком.