Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

Марічці довелося покинути навчання в КНУ, тому що в неї прокинулися чарівні здібності. Тепер їй належить вирушити до Антарктиди, де неподалік станції «Академік Вернадський» ховається таємна українська магічна академія. Звучить цікаво, але є нюанс: загадковий та звабливий ректор. Він має коло улюблених студенток, яких примушує співати в караоке його власні пісні, зніматися в його дивних кліпах та тіктоках і виступати з ним на його концертах. Та що найгірше, бідолашну Марічку тягне до нього, наче магнітом! Але які темні таємниці насправді приховує антарктична академія? Що за стародавня магія зв’язала цю історію докупи? І чи зможе Марічка вибороти своє щастя, врятувавши коханого від крінжового темного прокляття? Кілька днів книга буде безкоштовно, а потім стане платною!

Розділ 1. До відмороженої академії!

Всі персонажі вигадані, всі співпадіння випадкові!

 

Все трапилося миттєво. Я просто йшла коридором на наступну пару, коли до мене підійшли двоє чоловіків. Назвавшись поліцейськими, вони наказали пройти за ними з важливої причини, яку обіцяли пояснити у відділку. Перелякавшись, я тільки й змогла, що слухняно попрямувати до виходу з корпусу, а звідти — до поліцейської машини, якою мене повезли міськими вулицями.

По-справжньому я захвилювалась коли зрозуміла, що автомобіль прямує до виїзду з Києва! Запанікувавши, напевно спробувала б вискочити з машини на ходу, якби не заціпеніла від страху.

От же ж дурепа! Просто взяла та повелася. Невже вони... вб'ють мене? Чи викрадуть і вимагатимуть викуп? Але ж це безглуздо! Моя сім'я не багата. Навіть з урахуванням того, що я вступила до університету на бюджет, їм ледве вистачало грошей на моє перебування тут — на проживання в гуртожитку та інші витрати, пов'язані з життям у столиці. Не бажаючи так сильно обтяжувати сім'ю, я навіть хотіла знайти роботу, але батько заявив, що я маю кинути всі сили на навчання. Інакше, якщо замість занять ходитиму працювати, у моєму навчанні в КНУ просто не буде сенсу, з тим самим успіхом могла б вступати до універу в рідних Сумах. Та що там — навіть до України не повертатись, а лишитись в двоюрідної тітки із рускай дєрєвні, куди мене відправили жити на цілих п’ять років, поки батьки були на заробітках. З кінцями там асимілюватись, взяти їхній паспорт, вийти заміж після школи за Ваньку, що сватався, сина власника платної вигрібної ями, до якої вся дєрєвня ходить свої відра виливати, та й не морочити голову ні собі, ні людям. А коли вирішила не просто повертатись до України, а їхати вчитися, та ще й до столиці — то всі сили тільки на навчання, і ніяк інакше!

Тільки ось тепер, схоже, не бачити мені як навчання, так і подружнього лежака Ваньки, для якого весь цей час я, згідно повчань тітки, чесно берегла свою цноту. Наді мною просто познущаються десь далеко від міста, а потім втоплять осквернене тіло в найближчому болоті. І поминай як звали! Друзі швидко забудуть, а батьки напевно довго побиватимуться, сподіватимуться, що я ще знайдусь… адже вони люблять мене найбільше на світі!

Напевно не витримавши думок про маму і тата, я затиснула рота долонею і гірко розплакалася, заплющивши великі блакитні очі.

— Гей, заспокойся! — майже відразу ж почула я від одного з поліцейських, що сиділи на передньому сидінні. — Чого розплакалася?

— Помирати не хочу, — схлипнула я, шморгнувши носом.

— А навіщо помирати?

— Ну, то ви ж мене вб'єте… — сказала я.

— Ем-м-м-м… взагалі-то ніт.

— Не вб'єте?

— Не вб'ємо, — відповів чоловік після короткої паузи.

— А оскверните?

— Чого?! — аж вдавився він. — Що за маячня?!

— Тобто, не оскверните?

— Та не осквернимо, заспокойся!

— Точно? — Для певності уточнила я.

— Точно! — роздратовано гаркнув чоловік.

— Тоді навіщо я вам? — знову затремтіла я, обхопивши плечі. — Адже мої батьки бідні, заплатити викуп не зможуть.

— Ой, заспокойся нарешті! — пирхнув другий чоловік, водій. — Не буде ніхто нічого поганого з тобою робити.

— Навіщо ж ви мене тоді за місто везете?

— Так треба, — коротко викарбував водій. А потім, подумавши трохи, додав: — Приїдемо — дізнаєшся.

Зрозумівши, що більше мені ніхто нічого не скаже, я замовкла і почала заламувати лікті, витріщаючись у вікно, на краєвиди сільської місцевості, що пробігали за ним, які вже кілька хвилин як змінили київське передмістя.

Десь за годину швидкої їзди машина повернула на ґрунтову дорогу і пірнула в ліс. Ну от, як є, мене тут приб'ють та закопають!

Знову піддавшись паніці, я злякано подивилася на власні коліна в потертих джинсах із секонду, і заплющила очі. Бо навіть не помітила, коли машина зупинилася. Наступні кілька секунд я лише нерухомо сиділа на місці, поки не почула різкий звук, з яким відчинилися двері пасажирського сидіння.

— Чого сидиш? Вилізай, — скомандував голос одного з поліцейських. Підкоряючись йому, я вхопилася за свою сумку з конспектами, наче білочка з «Льодовикового періоду» за горішок, обережно вийшла з машини, і лише після цього підняла погляд.

— Йой… — тільки й зуміла, що гикнути, побачивши перед собою старий маєток із кам'яними стінами.

Матінко, невже мене тут катуватимуть? Щоб ніхто не чув, але для них із усіма зручностями? Ще мабуть на відео все це неподобство зніматимуть, накачають мене наркотиками, а потім у мережу викладуть! Оце сором буде навіть посмертний! Мала рацію тітка Авдотья, краще б я за Ваньку заміж вийшла, а не до Києва їхала! Небезпечне місто, ой яке небезпечне! Та тільки пізно сльози лити, тут мені і смерть.

— Годі вже ловити ґав! За мною йди! — роздратовано гукнув один з чоловіків. І я, здригнувшись, почимчикувала слідом за ним усередину маєтку, що виявився розкішно обставленим. Що це за БДСМ-Межигір’я? Дача якогось олігарха-збоченця, який любить мучити бідних студенток в золотому вагіні?

Не сміючи більше злити викрадачів (а то мало що вони ще зі мною зроблять, якщо розсерджу…), я слухняно йшла за ними, поки не опинилася у великому овальному кабінеті, де за міцним робочим столом сидів одягнений у сірий костюм чоловік із густою сивою бородою і залисинами на маківці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍