Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

Розділ 24. Ультиматум

Кілька років потому

 

— Марічко, люба, нам треба поговорити, — зітхнув ректор, промовивши таку тривожну фразу, коли я переступила поріг його кабінету. При цьому весь вигляд мого чоловіка тривожив ще більше, очевидно даючи зрозуміти: розмова планувалася справді не з приємних.

За роки, що минули з того дня, як я заморозила час для Крижаної Академії, мені вже довелося закінчити навчання в аспірантурі, і ось уже від осені я мала приступити до викладання.

— Що трапилось? — Простягла я, обережно зачиняючи за собою двері кабінету чоловіка.

— У нас тут невеликі проблеми, — прозвучало у відповідь.

— І якого роду?

— Міністерство магії, — пояснив чоловік. — Увесь цей час я нічого тобі не казав. Сподівався, що якось обійдеться, що зможу це владнати. Але не вийшло.

— Чого ж вони хочуть?

— Тебе, — напружено промовив Мирослав Поплавленс. — Чарівниця, яка володіє Споконвічною магією льоду настільки вражаючої сили, просто не могла не привернути їхню увагу. А після того, що ти зуміла створити з полем, в якому знаходиться Академія, у них взагалі затекла на тебе слина. Тож з мого боку було навіть якось наївно думати, ніби новий міністр магії дасть тобі спокій. І ось тепер сумнівів не залишилося: ми не маємо іншого вибору, доведеться піти на угоду.

— Угоду?

— Прибрати нас вони не можуть, навіть якщо дуже захочуть, — пояснив ректор. — Врешті, саме на нас тримається заклинання, завдяки якому це місце здатне існувати. А їм потрібна Крижана Академія саме в такому вигляді, як вона існує зараз. У Міністерстві також не дурні. Вони бачать, як розвивається цей світ, і розуміють: уже зараз на нашій планеті залишається дедалі менше місць, де можна було б сховатися. Кожен куточок земної поверхні проглядається супутниками, і побудуй вони нову Академію хоч в справжній Антарктиді, хоч де, але вона все одно з'явиться на гуглмапс. Створювати підземну академію, як це, за чутками, зробили у Франції, теж не найефективніший спосіб — їм раз у раз доводиться відловлювати дигерів, у спільноті яких якийсь час тому поповзли чутки про загадкові колосальні катакомби під Бордо. Тим не менш, Споконвічний маг льоду, ще й такий сильний, це той самий делікатес, на який у Міністерстві ніяк не можуть перестати облизуватися.

— І вони вирішили його якщо не з'їсти, то хоч би надкусити? — насупилась я.

— Правильно, — кивнув чоловік. — Мені свого часу довелося відкрити їм усі особливості тих заклинань, що були накладені на поле. Серед того й те, що раз на сторіччя ти можеш залишити його не більше, ніж на календарний рік.

— Тобто, тепер вони вирішили скористатися цією лазівкою, щоб зробити мене своїм зайчиком на побігеньках?

— Саме так, — сумно зітхнув ректор. — Міністр магії хоче, щоб ти наступного тижня прибула до Києва, з'явилася до його кабінету та підписала два договори. Згідно з першим, ти відпрацюєш на них рівно рік, після чого повернешся до Академії на наступні сто років. Згідно з другим, після закінчення кожного століття тобі доведеться знову залишати поле і приходити до того, хто очолюватиме Міністерство, щоб укласти наступний договір на рік роботи вже з чинним керівництвом — договір відповідно до потреб, які будуть у них на той період. Ну а решту часу зможеш залишатися в Академії, жити тут і викладати.

— Знаєш, мені це зовсім не подобається, — похитала головою я.

— Мені теж, — прошепотів чоловік, на мить прикривши очі. — Нехай ти зараз далеко не та наївна першокурсниця, що колись сюди прибула. І все одно відпускати тебе в те осине гніздо, одну, ще й на рік — це безумство. Ось тільки вибору немає. Якщо ми не погодимося, нам не дадуть спокою. Можливо, навіть вирішать діяти за принципом: «не хочете по-доброму — будемо по-поганому». І скажімо знімуть мене з посади, а заразом і тебе, за непокору. Після чого, наприклад, кинуть у якесь підземелля в межах поля, де ми з тобою залишимося ув'язненими, існування яких підтримує це місце. І просидимо там до кінця часів... якщо, звичайно, щось раптом не зміниться. Причому невідомо, в який бік будуть зміни. Та й вирушити туди разом з тобою я не зможу, бо, на відміну від тебе, не маю змоги залишити поле взагалі.

— Зрозуміло. Отже, ми просто беремо і погоджуємось на їхні умови?

— Виходить що так. Принаймні, поки що. А за наступні сто років матимемо час щось придумати, — гірко посміхнувся ректор. — Тому збирай речі, у понеділок ти маєш переступити портал і опинитися під Києвом.

— Добре. Зроблю все можливе, щоб до нас у них не було жодних претензій.

Поцілувавши чоловіка, я вийшла з його кабінету і попрямувала до наших покоїв, щоб розпочати збори. Ось тобі й приступила до викладання з осені!

Від думок про те, щоб залишити Академію на цілий рік, ставало надто незатишно. Коли я тільки потрапила сюди, то не могла звикнути до думки про таку зміну. Опісля ще звикала до того, що закінчивши навчання, піду звідси і буду як магічка працювати в тіні звичайного світу звичайних людей. Але згодом, особливо після весілля, буквально приросла до цього місця. Навіть якось не сумнівалася в тому, що моя нога вже ніколи не ступить за межі порталу, через який з поля можна потрапити у звичайний світ. А тепер життя, яке стало звичним, має перерватися на цілий рік. Що найгірше, я поняття не мала, як цей рік для мене складеться, що я робитиму весь цей час, яку роботу в Міністерстві доручать чарівниці з моїм даром.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍