Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

— Отак уже краще, — задоволено усміхнувся чоловік, стаючи поряд з другим мікрофоном, аби заспівати наступні кілька рядків.

Несподівано чоловік схопив мене за плечі і, зриваючи легку нічну сорочку, шпурнув на ліжко! Я встигла лише збуджено скрикнути, перш ніж він навис наді мною із золотою баночкою в руках, і вивалив дорогоцінні ікринки на моє тіло. Розсипавшись наче перли, вони завмерли на шкірі, що здригалася під музику, що долітала з колонок. Тоді як ректор, задоволено посміхаючись, почав одна за одною злизувати їх з мого живота, грудей, ключиць, пупка, при цьому співаючи в мій мікрофон:

— Але як вона казилася, коли не чарувала!

Як вона за магією кригу постачала!

Снігова мадонна — богоматір старих замків,

Справжня суперзірка антарктичних уламків!

— Ти набагато смачніша за цю ікру, — прошепотів ректор у мої губи, накриваючи мене диким поцілунком, від якого я протяжно застогнала, відчуваючи приємне ниюче почуття внизу живота.

А вже наступної секунди я, під звуки пісні, віддавалася йому: чоловікові, якому відтепер належала назавжди. І який тепер належав лише мені одній, мені єдиній, і більше нікому на всьому цьому білому світі.

— То все владналося? — ліниво потягнувшись у ліжку, поцікавилася я, попиваючи ігристе вино.

— Більш-менш, — кивнув Мирослав, ніжно ковзаючи подушечками пальців по моїй шиї. — Принаймні на якийсь час. Можливо в майбутньому у міністерства магії ще будуть питання, але на найближчі три-чотири роки ми можемо зітхнути спокійно і ні про що не турбуватися.

— Як я зрозуміла, мені тепер можна вже починати готуватися писати дипломний проєкт із того заморожування часу в межах цього виміру, який я організувала? — хихикнула я, провівши пальчиком по грудях свого чоловіка.

— Смійся, а насправді так воно і є, — зітхнув лорд ректор. — Наскільки я вже встиг з'ясувати за той час, що в мене був перед тим, як до нас сюди прийшли за докладними поясненнями… Те, що ти провернула, це щось надзвичайне. Фактично ти зберегла цей вимір і Крижану Академію за рахунок того, що законсервувала це місце в часі, зробивши нас з тобою, як елементи ритуалу, чимось на кшталт ключових ланок закляття. Я й зовсім не можу покинути це місце, тому що за його межами миттєво помру, а поточне заклинання буде зруйноване і знадобиться накладення нового з твого боку. Ти ж... якщо я зробив правильні розрахунки, то раз на сто років ти можеш залишати цей вимір, але не довше, ніж на рік, інакше закляття лусне. До того ж… тепер, коли в стінах академії час зупинено, ніхто з людей, які тут перебувають, ніколи не постаріє, і так само їхнім тілам неможливо завдати фізичної шкоди, оскільки вони зафіксовані в певній тимчасовій точці. Але якщо залишити цю зону, час для тіла знову запускається. Тобто той рік, що ти проведеш за межами цього місця раз на сторіччя, буде віднятий від твого вічного життя. Тож візитами до зовнішнього світу тобі краще не зловживати. Зі студентами, гадаю, таких проблем не буде — від них досить просто тримати в секреті те, що, залишаючись тут, вони не старіють. П'ять років навчання — не такий великий термін, щоб вони це помітили. Та й проблема небажаної вагітності серед студенток таким чином вирішується, тому що навіть якщо в їхнє незахищене протизаплідним заклинанням тіло потрапить сім’я, зачаття не відбудеться, поки вони не покинуть стіни академії. Тож достатньо буде просто нагодувати їх зіллями-контрацептивами перед випуском.

— Бачу, у мене вийшло досить цікаве та корисне закляття.

— Саме так, Марічко. Але… це закляття має побічний ефект, — серйозно промовив чоловік.

— Який?

— Тепер ми ніколи не зможемо померти.

— Як це?! Взагалі ніколи? — з жахом вигукнула я, підвівшись на ліктях. Серце билося від хвилювання і раптового усвідомлення того, що до цього зависло в повітрі.

— Саме так, взагалі ніколи, — промовив чоловік, стиснувши кулаки. — Скільки б не минуло епох, у стінах Крижаної Академії ми завжди залишатимемося молодими, вродливими, повними сил, і ніщо не зможе вбити нас.

— Матінко, жах який! — схлипнула я, відчуваючи, як земля йти з-під ніг. — Як… Як ми тепер будемо? Що ж нам робити? Як жити з ЦИМ?!

— Не хвилюйся, кохання моє. Я впевнений, ми впораємося з цією бідою. Бо будемо разом! — палко видихнув він, накидаючись на мене з пристрасним поцілунком. Після якого страх пішов, бо я зрозуміла, що справді готова віддаватися цим губам хоч цілу вічність!