Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

— Очевидно, так, — я опустилася на стілець, що стояв трохи осторонь. Мої руки були схрещені на грудях, а погляд спрямований у підлогу. — Хоча мені теж здається, що це трохи… ризиковано.

— Ризиковано? Це самогубство, — буркнув Шпак, відкинувшись на спинку крісла.

— Владе, годі, — різко перебив його Лука. — Ми з цим справимося.

— Якщо виживемо, — не вгамовувався той, але все ж замовк, зустрівшись із поглядом Луки.

Я мовчала, намагаючись розібратися у власних почуттях. З одного боку, я знала, що ми повинні це зробити. Це наша місія, наш обов’язок. Але з іншого боку, я відчувала, що кожен наш крок тепер — як по лезу ножа.

Лука підійшов до мене, присівши навпочіпки, щоб опинитися на рівні мого погляду.

— Єво, ти сильна. І ти знаєш, що ми всі довіряємо тобі.

— А я боюся підвести вас, — відповіла я, не в змозі приховати свого страху.

— Ти ніколи нас не підведеш, — його голос звучав твердо, але в очах була м’якість. Він узяв мене за руку, міцно стиснувши її.

Я вдихнула глибше, дивлячись на нього. Його тепло і впевненість допомагали мені знову зібратися.

— Добре, — нарешті сказала я, кивнувши. — Ми це зробимо.

Влад і решта команди піднялися зі своїх місць. Я відчула, як у приміщенні знову з’явилася енергія, заряджена рішучістю.

Лука допоміг мені піднятися, і я відчула, як його пальці ще мить залишалися на моїй руці.

— Ми це зробимо, — повторив він тихо, і я зрозуміла, що в цьому короткому реченні приховано значно більше, ніж просто обіцянка.

Ми залишили командний пункт ближче до ночі, коли всі вже розійшлися хто куди, кожен готуючись до майбутнього дня. Я довго мовчала, йдучи поруч із Лукою. Темрява огортала табір, але світло ліхтарів м'яко пробивалося крізь гілки дерев, створюючи навколо якусь химерну, заспокійливу атмосферу. Здавалося б, усе це мало мене трохи розслабити, але в голові була повна плутанина.

— Що з тобою? — тихо запитав Лука, не дивлячись на мене, але я помітила, як він трохи повернув голову в мій бік.

Його голос звучав майже шепотом, але цей тон — теплий, турботливий — одразу розтанув усі мої захисні бар’єри.

Я зупинилася. Серце калатало так, наче мало вирватися з грудей.

— Я… — я хотіла відповісти, але слова застрягли десь у горлі. Натомість просто зітхнула й опустила погляд.

Лука теж зупинився, підійшов ближче і, навіть не питаючи дозволу, обійняв мене. Його руки міцно притиснули мене до себе, і я відчула, як тепло його тіла огортає мене, заспокоює. Я закрила очі, на мить дозволяючи собі бути слабкою.

— Ти можеш сказати мені все, — прошепотів він, нахиляючись ближче до мого вуха.

Його голос пробивався крізь хаос моїх думок, як промінь світла крізь темряву. Я знову вдихнула, намагаючись зібратися з думками, але всередині було занадто багато питань, які не давали мені спокою.

— Лука… — я підвела голову й зустрілася з його поглядом. В його очах було стільки тепла й розуміння, що це майже розтопило мої сумніви. — Як ти думаєш… люди можуть бути гіршими, ніж здаються?

Він трохи нахмурився, але не відпустив мене. Його руки залишалися на моїй талії, і ця близькість змушувала мене почуватися трохи безпечніше.

— Звісно, можуть, — відповів він після короткої паузи. — Але є й ті, хто здається гіршим, ніж є насправді. Чому ти питаєш?

Я відвела погляд. Як мені пояснити те, що мучило мене всі ці дні? Як розповісти про те, що кожен раз, коли ми знаходимо нову зачіпку, я бачу в цьому щось особисте, щось таке, що пов’язане зі мною?

— Просто… думаю про нього, — відповіла я обережно.

Лука трохи відхилився, щоб краще бачити моє обличчя. Його погляд був пронизливим, але не засуджував. Навпаки, він наче намагався зрозуміти мене, прочитати, що я не могла висловити словами.

— Про Барса? — уточнив він.

Я кивнула, ковтаючи грудку, що підступила до горла.

— У мене є відчуття… — я запнулася, знову глянувши на нього. — Він же мій батько, Рудик…

Лука не сказав ні слова. Спочатку я подумала, що це шокувало його, але потім помітила, як його руки ще сильніше обійняли мене. Він знову притиснув мене до себе, і я відчула, як його пальці ніжно торкнулися моєї спини, заспокоюючи мене.

— Єво, це серйозно, — нарешті промовив він, його голос звучав майже пошепки. — Але навіть якщо це правда… він твій батько чи ні — це не змінює того, хто ти є.

Я притиснулася до нього сильніше, бо ці слова були мені потрібні більше, ніж я могла собі уявити. Відчуття тепла, що виходило від нього, змушувало мене почуватися живою, навіть попри всі мої сумніви й страхи.

— Я просто хочу дізнатися правду, — прошепотіла я, не розуміючи, чи говорить це мій голос, чи це лише думка в моїй голові.

— І ти дізнаєшся, — він трохи відхилився, щоб знову подивитися на мене. Його пальці м’яко торкнулися мого підборіддя, піднявши його, щоб наші погляди зустрілися. — Але не одна. Я буду поруч, що б там не було.

У цей момент я зрозуміла, наскільки сильно він для мене важливий. Це був не просто друг, не просто напарник. Це була людина, яка завжди була поруч, навіть коли я сама не знала, як рухатися далі.

Я не витримала. Слова більше не мали значення. Я притягнула його до себе й торкнулася його губ своїми. Спочатку невпевнено, але коли він відповів на мій поцілунок, я відчула, як все навколо ніби зупинилося. Його руки ніжно обійняли мене, а мій страх і біль розчинилися в цьому моменті.

Це був поцілунок не просто як дія, а як обіцянка. Обіцянка, що ми пройдемо через усе разом, як би важко це не було.

***

Наступного ранку сонце ще тільки почало прокидатися, коли я вийшла з намету. Холодний ранок обгортав тіло, але повітря було чистим і свіже, таке, що його хотілося пити великими ковтками. Я обхопила себе руками, намагаючись зігрітися, і оглянулася навколо. Табір потроху оживав, хоч більшість ще насолоджувалася останніми хвилинами сну.