Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

бути єдиним етновизначальним критерієм для окремих країн. Тому постулат «православ’я — народність» усе ж таки не слід безапеляційно розглядати як аксіому.

Чисельні релігійні громади у східнослов’янському світі очолювали церковнослужителі, які ще з кінця X ст. почали готуватися із представників місцевого люду. Але серед вищого духовенства перебувало й чимало вихідців з інших європейських країн. Насамперед це стосується корпусу митрополитів, яких призначав патріарший синод у Константинополі, а сам акт інтронізації відбувався у Києві за погодженням із великим князем. Переважно це були греки за національністю, окрім Іларіона та Климента Смолятича, яких Ярослав Мудрий та Ізяслав Мстиславич висунули на саму верхівку церковної ієрархії зі східнослов’янського середовища без патріаршого благословення.

У зв’язку з цим цілком логічним є усвідомлення того, наскільки ставленики Константинополя відображали патріаршу (а разом із тим й імперську) ідеологію, і питання, чи ставали вони русами по духу. У Візантії була вироблена концепція ієрархії правителів і держав, що в ідеалі й загалом обіймала весь світ. На чолі цієї ієрархії стояв імператор, оточений підлеглими йому володарями, котрі вважалися ідеалізованими членами його родини: англійський правитель був йому тільки другом, болгарський — сином, руський — небожем. Карлові Великому було неохоче надано статус брата. Відповідно варіювалися й титули цих правителів: володар, владний правитель, король, навіть імператор. Тож до XV ст. нікому з чужинців не було дозволено іменуватися «імператором римлян».

«Своїх претензійних поглядів візантійці не змінювали аж до самої загибелі їхньої держави. Навіть наприкінці XIV ст., коли їхня імперія обіймала територію, ледве більшу за територію Царгорода, візантійський патріарх читав норовистому московському князеві лекцію про міжнародні порядки. Князеві слід пам’ятати, повчав патріарх, що він — усього лише місцевий правитель, тоді як візантійський імператор — імператор римлян, цебто всіх християн. Те, що володіння цього імператора в облозі в поган, значення не мало. У світі й у вселенській церкві імператорові належать особливі прерогативи. Через це не годиться князеві обривати звичай згадувати в літургії ім’я імператора»[30].

Звичайно, у зв’язку з такою міжнародною ситуацією в релігійній сфері досить проблематично говорити про «руський патріотизм» вищого духовенства в перші століття II тис. н. е. Митрополити дійсно бажали миру та спокою в країні східних слов’ян, але лише в плані їхнього ідеологічного підданства імперії, яка й скеровувала їх сюди для реалізації вищенаведеної вселенської моделі. Окрім митрополитів та їх безпосереднього оточення, таку ідею, ймовірно, сповідувала й певна частина ортодоксальних священнослужителів, здебільшого греків за походженням. Вони перебиралися на Русь, починаючи з кінця І тис. н. е. Але більшість священників усе-таки була місцевого походження і свято вірила в єдність Русі. Саме вони й були справжніми патріотами «Руської землі».

Якщо ж говорити про ремісників і, купців, які мешкали переважно в містах, то вони внаслідок своєї діяльності мали контактувати з різними верствами населення, а тому отримували різноманітну інформацію і теж могли відчувати певну єдність на значних територіях.

Проте з сільським населенням ситуація була інакша. Воно в ті часи становило головну масу люду і в демографічному плані явно домінувало. Селянство в широкому значенні охоплювало всіх дрібних сільських виробників, що вели індивідуальне господарство власними силами та засобами виробництва і для яких трудова діяльність становила їхню найважливішу функцію. Замкнений характер господарювання і відсутність постійних, інтенсивних контактів між окремими громадами не давали можливості відчувати свою єдність із «колегами» на значних просторах Східної Європи. Навряд чи смерд десь під Галичем щось знав про мешканця поліської Чернігівщини, не кажучи вже про сільське населення Новгородщини або Суздальщини. Їхні «світи» за тих часів були набагато локальнішими та конкретнішими. А тому, з сучасної наукової точки зору, тогочасне сільське населення ще було безетнічним.

Не могли відчувати якоїсь загальної єдності й ті групи населення, що фактично мали становище рабів. Вони, як, наприклад, у стародавньому Римі, не належали до громадянського суспільства, не могли виконувати всередині нього якісь соціальні функції, а просто були власністю конкретних господарів.

Після розгляду основних категорій давньоруського люду можна констатувати, що етнічне єднання відчували представники верхніх соціальних верств тих часів, зокрема на території південноруських земель. Вони належали до виразників субкультури, що дістала в різних дослідників назву офіційної, міської, дружинної, дружинно-міської — на противагу народній чи сільській. Перша з названих, тобто елітарна, внаслідок висхідної (а тому прогресивної) стадії розвитку феодалізму була передовою, більш інтегрувальною. Тут існує принципова відмінність від специфіки етнічних утворень пізніших часів (особливо під час формування націй), коли між окремими територіями та групами населення встановлюються набагато тісніші взаємозв’язки, а це, в свою чергу, сприяло закріпленню нової самосвідомості певної історичної людської спільноти та конкретного індивідуума зокрема на східноєвропейських теренах.

У цьому не було нічого незвичного. Подібна ситуація фіксується і в інших європейських країнах та регіонах тієї епохи. Так, у добу середньовіччя під терміном «угорська нація» розумілося лише дворянство (І. Фодор). А коли один із французів прийняв запрошення стати вихователем сина князя Чорторийського, то він із подивом дізнався, що Польща була країною кріпосницькою, країною селян, які нічого не відали про державу і знали лише свого пана, а також місцевих князів (Ф. Бродель).

Можна спробувати з’ясувати (звичайно, приблизно) і те, яка ж частина населення Київської Русі відчувала свою єдність, була виразником так званої давньоруської народності. Передусім це тогочасні міські жителі, які за різними підрахунками становили від 4 до менш як 6% від загального населення країни[31]. Сюди ж треба додати населення прикордонних фортець, де основу становили дружинники та їхні сім’ї, заміських монастирів, пунктів князівських та боярських адміністрацій (погостів), купецьких «караван-сараїв» на торговельних шляхах. Гіпотетично набереться близько 10 %. З іншого боку, за іншими підрахунками (Ф. Броделя) навіть у XV—XVIII ст. «світ становив усе ще велику селянську країну, де від 80 до 90 % людей жили плодами землі, і тільки ними». Напевне, на Русі близько 90 % тогочасного люду не мали жодного уявлення про загальноетнічну єдність.

Прийняття гіпотези, що давньоруська етнічна спільність існувала лише на рівні носіїв елітарної культури й не усвідомлювалася пересічним східнослов’янським населенням, і насамперед сільським людом, що кількісно переважав у багато разів, дозволяє логічніше реконструювати механізм подальшої появи на історичній арені сучасних росіян, українців та білорусів, а також пояснити відсутність спроб етнічної інтеграції всього східнослов’янського населення після навали орд хана Батия в першій половині XIII ст., коли таке державне утворення, як Київська Русь, перестало існувати. Відстоювання твердження про міцні й всебічні зв’язки по горизонталі й вертикалі в суспільстві IX—XIII ст. не дозволяє обґрунтовано