Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

від германського племені франків і т. ін. Тож, як не парадоксально, протягом усієї своєї історії скандинавське за походженням слово «Русь» має певний стосунок до скандинавів лише в додержавний період розвитку східнослов’янського суспільства, а його еволюція відображає етнокультурні та соціально-політичні процеси становлення східнослов’янської державності[28]. З початку II тис. н. е. термін «руси» починає стосуватися лише представників східнослов’янського етнічного масиву, передусім її південного регіону (північ Русі традиційно називалася «Вся Новгородська область» або «волость», а Поволжя аж до часів Батия — «Залісся»).

З проблемою «русів» як етнічного угруповання середньовічних часів тісно пов’язана проблема так званої давньоруської народності, яка в останні десятиліття зазнала певної «модифікації» в роботах різних дослідників. Але між кількома концепціями про таку народність все ж таки існує певна подібність: і при ствердженні наявності давньоруської спільності, і при неодночасній появі окремих східнослов’янських народів ці етнічні структури розглядаються як щось стабільне й незмінне у своєму розвитку[29].

Водночас відомо, що загалом феодальна епоха в етнічному плані досить невизначена, хоча саме бурхливі події тих століть, що були пов’язані з виникненням і розпадом держав і племінних союзів, масовими переміщеннями та змішанням різномовних груп населення, створили базу для формування багатьох сучасних народів. Етнічна невизначеність цього періоду, коли попередні племінні зв’язки були втрачені, а нові, національні, ще не склалися, досить ускладнює виділення в ньому якого-небудь єдиного типу етнічної спільноти, таксономічно рівного племені або нації. Як відомо, остання була типовою вже для капіталістичної епохи. На відміну від попередньої феодальної, коли правлячі прошарки стояли в культурному, а в деяких випадках навіть в етнічному плані ніби поза основною масою населення, зі вступом у буржуазну, більш демократичну епоху — в період формування націй — співвідношення змінилося.

Тому необхідно нагадати, що суспільство Київської Русі було структурованим. На його вершині знаходилися князі, які становили єдину правлячу династію і перебували між собою у складних васально-ієрархічних відносинах. Численну категорію соціальної верхівки становили бояри, що разом із князями були керівною елітою держави, а надалі й володарями окремої літописної землі. Привілейоване становище в давньоруському суспільстві належало й князівській військовій дружині, що брала участь не лише у військових кампаніях, придушенні соціальних конфліктів, айв управлінні державою чи землею.

На іншому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально залежні верстви населення: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, ізгої, холопи. Основною категорією серед них, задіяною у сфері сільськогосподарського виробництва, були смерди. А останні з переліку були людьми неповноправними, їхній соціальний стан був аналогічний рабському. До феодально залежних верств населення належали також вотчинні ремісники, які мешкали в садибах феодалів. А в містах значним був відсоток вільних ремісників, так званих посадських. В урбаністичних центрах мешкали й більшість купців. Ще одну окрему групу давньоруського населення становило православне духовенство — біле й чорне.

Після перерахування всіх основних груп давньоруського населення виникає питання: які ж рівні етнічної самосвідомості мала кожна з них?

Почнемо із соціальних верхів, ураховуючи, на наш погляд, одну суттєву деталь: на відміну від західноєвропейських феодалів різного рангу, котрі здебільшого, отримавши володіння, залишалися там назавжди, а також передавали їх своїм нащадкам (процес відбувався з покоління в покоління), давньоруські князі, починаючи з часів ранньофеодальної монархії IX—XI ст., практично весь час перебували в русі, докладаючи багато зусиль, щоб перейти й посісти більш престижний і вигідний у політичному та економічному плані престол. Для Західної Європи не були характерними випадки типу, зафіксованого в Лаврентіївському літописі під 1135 р.: «Георгии князь Володимеричь. испроси у брата своєго Ярополка Переяславль. а Ярополку вда Суждаль. и Ростовъ, и прочюю волость свою но не всю» (тут ідеться про політику Юрія Долгорукого, коли він рвався до влади у подніпровському регіоні).

Такі постійні переміщення, різноманітні інтенсивні контакти між князівськими родинами та їхніми васалами давали можливість підтримувати зв’язки між окремими регіонами Русі, не дозволяли повністю «переключатися» тільки на внутрішні проблеми конкретної підвладної території. Ось лише кілька прикладів: Володимир Мономах посідав ростовський, смоленський, володимир-волинський, знову смоленський, чернігівський, переяславський, а вже потім київський престоли; його син Мстислав Великий — новгородський, ростовський, смоленський, знову новгородський, білгородський, київський князівські престоли. Показовою є доля іншого сина Володимира Мономаха — Юрія Долгорукого, який був князем ростово-суздальським чотири рази, переяславським двічі, городецько-остерським один раз, київським тричі. У столиці Русі всі троє й були поховані. Та й їхні попередники — Святослав, Володимир, Ярослав — правлячи спочатку в Новгороді, а потім уже в Києві, звичайно, не мали відповідного російського чи українського «громадянства». При цьому не слід забувати, що пересування країною відбувалося разом із численним почтом.

Отже, для роду Рюриковичів східноєвропейські землі дійсно були «полем єднання» і вони цю історичну спільність реально відчували. «Горизонтальні» зв’язки між князями-родичами цікавили й літописців хіба що на тлі інших питань, пов’язаних із міжособистісними відносинами: за численністю згадок, за даними І. Данилевського, слова «брат», «братья» посідають в «Повісті минулих літ» друге місце після слова «лѣто».

Звичайно, з князями у відчутті єдності були солідарні й бояри — представники адміністративного апарату держави та підпорядковані їм безпосередні слуги й виконавці. До цього контингенту входили не лише вихідці зі східнослов’янського середовища, але й з інших країн та земель.

До них можна приєднати і представників військової еліти та молодшої дружини, які повною мірою залежали від князівської «милості» та супроводжували своїх господарів у їхніх переміщеннях на далекі відстані. Починаючи з часів Володимира Святославича, не можна не відзначити інтенсивність мікроміграційних процесів, що фіксуються, зокрема, переселенням за волею великого князя київського «кращих мужів» із північних районів східнослов’янського світу на південь для оборони від кочівників. У світлі порушеного питання таке переселення можна розглядати як процес, що сприяв міжплемінним контактам і формуванню нової етнічної спільноти на рівні верхнього соціального зрізу. Цьому ж сприяла й «відкритість дверей» у великокнязівських дружинах для представників різних етносів та племінних угруповань. Але це не означало, що кожен, хто потрапляв на Русь, автоматично й безповоротно втягувався в такий процес. Багато з найманців-професіоналів, певний час перебуваючи на службі в конкретного східнослов’янського зверхника, далі могли переходити до іншого володаря.

Тепер розглянемо другу складову формування нових етнічних відносин у суспільстві Східної Європи на зламі І—II — у перші століття II тис. н. е. Мова йде про православ’я, котре стало державною релігією 988 р. Дослідники епохи Київської Русі розглядають християнський чинник як цементуючий у формуванні так званої давньоруської народності, але забувають про те, що стосовно Європи православ’я, як і католицтво, не мало кордонів на значних просторах, а тому не може