Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

знати чужоземне, упустиш з уваги свої російські начала, то ці знання не принесуть добра, зіб’ють, сплутають і розкидають думки, замість того, щоб зосередити й зібрати їх. І раніше, й тепер я був упевнений у тому, що треба дуже добре й дуже глибоко взнати свою російську природу, і що тільки за допомогою цього знання <можна> відчути, що саме слід нам брати й запозичувати з Європи, котра сама цього не говорить. Мені здавалося завжди, що перш ніж упроваджувати щось нове, треба не абияк, а докорінно взнати старе; інакше застосування навіть найбільш доброчинного відкриття не буде успішним. З цією метою я й заговорив переважно про старе.

Одне слово, всі ці однобічні висновки людей розумних і притому таких, яких я зовсім не вважав однобічними, всі ці чіпляння до слів, а не до сенсу й духу твору, показують мені те, що ніхто не перебував у спокійному стані, коли читав мою книжку; що вже наперед встановилося якесь упередження, перш ніж вона з’явилася на світ, і кожен дивився на неї внаслідок уже наперед заготованого погляду, зупиняючись лише над тим, що зміцнювало його в упередженні й дратувало, і проминаючи все те, що здатне було спростувати упередження, а самого читача заспокоїти. Сила цього дивного роздратування була така велика, що навіть зруйнувала всі ті правила пристойності, котрі досі ще зберігалися стосовно письменника. Майже в очі авторові почали казати, що він збожеволів, і приписували йому рецепти від розумового розладнання. Не можу втаїти, що мене ще більше засмутило, коли люди також розумні, і притому не роздратовані, проголосили друком, що в моїй книжці нічого немає нового, що ж і нове в ній — то олжа, а не істинне. Це видалося мені жорстоким. Хоч би як там було, але в ній є моя власна сповідь; у ній є вилив і душі, й серця мого. Я ще не визнаний публічно безчесною людиною, котрій би жодної довіри не можна було виявляти. Я можу помилятися, можу втрапити в оману, як і кожна людина, можу сказати олжу в тому сенсі, як і вся людина є олжа; але назвати все, що вилилося з душі й серця мого, олжею — це жорстоко. Це несправедливо так само, як несправедливо й те, що в книжці моїй нічого немає нового. Сповідь людини, котра провела кілька років усередині себе, котра виховувала себе, як учень, бажаючи винагородити, хоч би й запізно, за час, втрачений в юності, і котра притому не в усьому схожа на інших і має деякі властивості, їй одній належні, — сповідь такої людини не може не явити чогось нового. Хоч би як там було, але в такій справі, де замішалася справа душі, не можна так рішуче звіщати вирок. Тут і найбільш глибокодумний душезнавець дещо замислиться. В душевній справі важко й над людиною пересічною виголосити суд свій. Є такі речі, котрі не підвладні холодному розмислові, хоч би який розумний був той, хто міркує, котрі осягаються лише в хвилини тих душевних настроїв, коли власна душа наша схильна до сповіді, до звернення на себе, до осудження себе, а не інших. Одне слово, в цій рішучості, з якою було виголошено цей вирок, мені видалася велика власна самовпевненість того, хто судив, — у своєму розумі та в остаточності своєї точки зору. Не для того я тут кажу це, аби комусь дорікнути, але для того, аби лише показати, як на кожному кроці ми близькі до того, аби припуститися тієї хиби, за котру щойно дорікнули своєму братові; як, докоривши в самовпевненості іншому, ми тут-таки у власних словах показуємо свою власну самовпевненість; як, щойно ми докорили іншому брак поблажливості, як тут-таки буваємо самі й не поблажливі й прискіпливі. Шляхетним є принаймні той, кому стає духу в цьому зізнатися й хто не соромиться, хоч би й в очах цілого світу, сказати, що він помилився. Але досить. Далебі не для того, аби захистити себе з моральних сторін моїх, я подаю тепер голос. Ні, я вважаю обов’язком відповідати тільки на той запит, який зроблений мені майже одностайно від імені читачів усіх моїх давніших творів, — запит: навіщо я залишив той рід і той терен, який за собою вже ствердив, де був майже паном, і взявся за інше, мені чуже?

Щоб відповісти на цей запит, я наважуюсь щиросердно і наскільки можливо коротше викласти всю повість мого авторства, аби дати можливість кожному справедливіше осудити мене, аби побачив читач, чи змінював я терен свій, бажаючи дати собі інше спрямування, а чи й у моїй долі так само, як і в усьому, слід визнати участь Того, Хто володіє світом не завжди у згоді з тим, як нам хочеться, і з яким важко змагатися людині. Можливо, ця щиросерда повість моя правитиме за пояснення хоч якоїсь частки того, що здається такою непояснюваною загадкою для багатьох у нещодавно виданій моїй книжці. Якби сталося так, я би з цього щиро тішився, тому що вся ця дивна історія мене вельми втомила, й мені самому нелегко від цього вихора непорозумінь.

Я не можу сказати ствердно, чи достеменно терен письменника є мій терен. Знаю лише те, що в ті роки, коли я почав замислюватися про моє майбутнє (а замислюватися про майбутнє я почав рано, в ті часи, коли всі мої однолітки думали ще про ігри), думка про письменника мені ніколи не спадала, хоч мені завжди здавалося, що я зроблюся людиною відомою, що на мене чекає широке коло дії і що я навіть зроблю щось для загального добра. Я гадав попросту, що я вислужуся й усе це надасть служба державна. Через те палке бажання служити було в мене замолоду дуже сильне. Воно перебувало безперервно в моїй голові попереду всіх моїх справ і занять. Перші мої спроби, перші вправи у творах, що до них я набув звичку в останній час перебування мого в школі, були майже всі в ліричному й серйозному роді. Ані сам я, ні товариші мої, що разом зі мною вправлялися в творах, не мали гадки, що мені доведеться бути письменником комічним та сатиричним, хоч, незважаючи на мій меланхолійний від природи характер, мене часто трафляло бажання жартувати і навіть набридати іншим моїми жартами; хоч і в найбільш ранніх судженнях моїх про людей знаходили вміння помічати ті особливості, котрі вислизають з-під уваги інших людей, як крупні, так дрібні й кумедні. Казали, що я вмію не