Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

те що передражнити, але вгадати людину, тобто вгадати, що вона має в таких і таких випадках сказати, з дотриманням самого ладу й способу її думок та висловлювань. Проте все це не переносилося на папір, і я жодним чином не думав про те, що згодом знайду цьому застосування.

С.Т. Аксаков. Літографія П. Бореля.

Причина тих веселощів, котрі було зауважено в перших творах моїх, що з’явилися друком, полягала в певній душевній потребі. На мене накочували напади туги, для мене самого незрозумілої, котра походила, можливо, з мого хворобливого стану. Аби розважити себе самого, я вигадував собі все кумедне, що тільки міг вигадати. Вигадував цілком кумедні особи й характери, становив їх подумки в найбільш кумедні становища, анітрохи не дбаючи про те, навіщо це, для чого й кому від цього вийде яка користь.

К.С. Аксаков. Малюнок В. С. Аксакової.

Молодість, у час якої не спадають на думку жодні запитання, підштовхувала. Ось походження тих перших моїх творів, котрі одних змушували сміятися так само безтурботно й бездумно, як і мене самого, а інших спантеличували й змушували вирішувати, як могли людині розумній спадати на думку такі дурниці. Можливо, з роками та з потребою розважати себе веселощі ці щезли б, а з ними разом і моє письменництво. Проте Пушкін змусив мене глянути на справу серйозно. Він уже давно схиляв мене взятися за великий твір, і нарешті одного разу, після того як я йому прочитав одне невеличке зображення невеличкої сцени, котре, одначе, вразило його більше за все читане мною раніше, він мені сказав: «Як із цією здатністю вгадувати людину й кількома рисами виставляти її раптом усю, як живу, з цією здатністю — не взятися за великий твір! Це просто гріх!» Слідом за тим почав він мені малювати мою слабку статуру, мої хвороби, котрі можуть перервати моє життя зарано; навів мені в приклад Сервантеса, котрий, хоч і написав кілька дуже чудових і добрих повістей, та якби не взявся за «Донкішота», ніколи б не посів того місця, котре займає тепер поміж письменниками, і на завершення всього віддав мені свій власний сюжет, із якого він хотів зробити сам щось на зразок поеми і якого, за його словами, він не віддав би іншому нікому. Це був сюжет «Мертвих душ». (Задум «Ревізора» належить також йому.) Цього разу я й сам уже замислився серйозно, — тим більше, що почали наближатися такі роки, коли сам собою приходить запит на кожен вчинок: навіщо й для чого його робиш? Я побачив, що у творах моїх сміюся дарма, намарне, сам не знаючи навіщо. Якщо сміятися, то вже краще сміятися потужно й над тим, що справді варте осміювання загального. В «Ревізорі» я наважився зібрати в одну купу все гидке в Росії, яке я тоді знав, всі несправедливості, котрі діються в тих місцях і в тих випадках, де більш за все вимагається від людини справедливість, і за одним разом посміятися з усього. Але це, як відомо, вчинило потрясаючу дію. Крізь сміх, котрий ніколи ще в мені не появлявся з такою силою, читач вчув сум. Я сам відчув, що вже сміх мій не той, яким був раніше, що вже не можу бути у творах моїх тим, чим був раніше, і що сама потреба розважати себе безневинними, безтурботними сценами скінчилася разом із молодими моїми літами. Після «Ревізора» я відчув, більше ніж колись раніше, потребу твору повного, де було б уже не одне те, над чим слід сміятися. Пушкін вважав, що сюжет «М<ертвих> д<уш>» добрий для мене тим, що дає повну волю об’їздити з героєм усю Росію й вивести силу найрізноманітніших характерів. Я почав був писати, не визначивши собі докладного плану, не здавши собі справи, що таке насправді має бути самий герой. Я гадав просто, що смішний проект, виконанням якого зайнятий Чичиков, наведе мене сам на різноманітні особи й характери; що охота сміятися, котра народилася в мені самому, створить сама собою безліч смішних явищ, котрі я мав намір перемішати зі зворушливими. Але на кожному кроці мене спинювано питаннями: навіщо? До чого це? що має сказати собою такий-то характер? Що має висловити собою таке-то явище? Запитаємо себе: що слід робити, коли приходять такі питання? Проганяти їх? Я пробував, але невідворотні запитання стояли переді мною. Не відчуваючи суттєвої потреби в тому й іншому героєві, я не міг відчути й любові до справи зображення його. Навпаки, я відчував щось на зразок відрази: все в мене виходило натягнуто, силувано, й навіть те, з чого я сміявся, ставало сумним.

Я побачив ясно, що більше не можу писати без плану, цілком визначеного й чіткого, що слід гаразд пояснити спершу самому собі мету твору свого, його посутню корисність та необхідність, унаслідок чого сам автор запалав би любов’ю істинною та сильною до праці своєї, котра животворить усе й без котрої не йде робота. Одне слово, щоби відчув і переконався сам автор, що творячи твір свій, він виконує саме той обов’язок, для якого він покликаний на землю, для якого саме дано йому здібності й сили, і що, виконуючи <його>, він служить у той самий час так само й державі своїй, як коли б він насправді перебував на державній службі. Думка про службу в мене ніколи не зникала. Перше ніж вступити на терен письменника, я зміняв безліч різних місць та посад, аби взнати, до котрої з них я був більше здібний; але не був задоволений ні службою, ні собою, ані тими, котрі наді мною були поставлені. Я ще не знав тоді, як багато мені бракувало для того, щоби служити так, як я прагнув служити. Я не знав тоді, що потрібно для цього перемогти в собі всі вразливі струни самолюбства особистого й гордощів особистих, не забувати ні на хвилину, що взяв місце не для власного щастя, але для щастя багатьох тих, котрі будуть нещасні, якщо шляхетна людина кине своє місце, що потрібно забути про всі прикрощі власні. Я не знав ще тоді, що тому, хто забажає істинно чесно служити Росії, потрібно мати дуже багато любові до неї, котра би поглинула вже всі інші відчуття, — треба мати багато любові до людини взагалі і зробитися істинним християнином, в усьому сенсі цього слова. А тому не дивина, що, не маючи цього