Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

може бути справедливою цілком. Найбільш справедливо було би назвати цю книжку правдивим дзеркалом людини. В ній віднаходиться те ж таки, що й у кожній людині; передовсім бажання добра, що створило саму книжку, котре живе в кожній людині, якщо тільки вона відчула, що таке добро; щира свідомість своїх недоліків і поряд із нею висока думка про свої чесноти; щире бажання вчитися самому і поряд із ним упевненість, що можеш багато чого навчити й інших; смирення й поряд із ним гордість, і, можливо, гордість у самому смиренні; докори іншим у тому ж таки, на чому послизнувся сам і за що гідний ще більших докорів. Словом, те саме, що в кожній людині, з тією лише різницею, що тут відпали всі умовності й пристойності і все, що ховає всередині людина, виступило назовні, з тією ще різницею, що заволало це галасливіше й голосніше, як у письменникові, в котрого все, що лише є в душі, проситься на світло, вдарило яскравіше всім в очі, як у людині, що дістала на свій приділ більше здібностей порівняно з іншою людиною. Одне слово, книжка може правити лише за доказ великої істини слів апостола Павла, котрий сказав, що вся людина єсть олжа[198].

Але до цього висновку, можливо, більше за всі інші справедливого, ніхто не дійшов, тому що урочистий тон самої книжки і незвичайний спосіб вислову її збив, більше чи менше, всіх і не поставив нікого на належну точку зору. Видаючи її під впливом страху смерті своєї, котрий переслідував мене протягом усього часу мого хворобливого стану, навіть і тоді, коли я вже був поза небезпекою, я невідчутно перейшов у тон, мені не властивий і вже цілком непристойний для людини, що ще живе. З остраху, що мені не вдасться докінчити той твір мій, котрим постійно була зайнята моя думка впродовж десяти років, я мав необережність заговорити наперед про дещо з того, що слід було мені довести в особі виведених героїв оповідного твору. Це перетворилося на недоречну проповідь, дивну в устах автора, на які<сь> містичні незрозумілі місця, що не в’яжуться з рештою листів. Нарешті, різноманітний тон самих листів, писаних до людей різних характерів та властивостей, писаних у різні часи мого душевного стану. Одні було писано в той час, коли я, виховуючи себе самого докорами, просячи й вимагаючи їх від інших, вважав у той же час за потребу роздавати їх і іншим; інші було писано в той час, коли я почав відчувати, що докори слід приберегти для самого себе, мовлячи ж до інших, слід уживати саму лишень братерську любов. Від цього і м’якість і різкість зустрілися майже впритул. Нарешті, невключення багатьох тих статей, котрі мали увійти до книжки як такі, котрі багато що зв’язували й пояснювали. Нарешті, моя власна темнота й невміння висловлюватися, властивості письменника, що не цілком організувався, все це сприяло тому, аби спантеличити не одного читача і спричинити незліченну кількість висновків та присудів невпопад. Годість відшукали в тих словах, котрі спонукані були, можливо, цілком протилежною причиною; де ж була насправді гордість, там її не помітили. Назвали зневаженням те, що було далебі не зневаженням. А що найголовніше: не було двох людей, цілковито згідних між собою у думках, як тільки доходила справа до розбору книжки по частинах, що цілком слушно дало декому зауважити, що в судженнях своїх про мою книжку кожен висловлював більше самого себе, аніж мене чи мою книжку. Безперечно, в усьому винен я. А тому в усіх нападах на мої особисті моральні якості, хоч які вони образливі для людини, в якій ще не вмерла шляхетність, я не маю права звинувачувати нікого.

Зроблю побіжно зо дві зауваги на те, що не стосується моїх моральних якостей. Мене вразило, коли люди розумні почали робити причіпки до слів цілком ясних і, застановившись над двома-трьома місцями, почали робити висновки, цілком протилежні до духу цілого твору. З двох-трьох слів, мовлених такому поміщикові, в якого всі селяни землероби, заклопотані цілий рік роботою, виснувати, що я воюю проти просвіти народної, — це видалося мені дуже дивним, тим більше, що я півжиття думав сам про те, як би написати істинно корисну книжку для простого народу, і зупинився, відчувши, що треба бути дуже мудрим для того, аби знати, що насамперед потрібно подати народові. А позаяк немає таких розумних книжок, мені здавалося, що слово усне пастирів церкви корисніше й потрібніше для мужика за все те, що може сказати йому наш брат письменник. Скільки я себе пам’ятаю, я завжди стояв за просвіту народну, але мені здавалося, що ще попереду просвіти самого народу кориснішою є просвіта тих, хто має найближчі зіткнення з народом, від яких часто терпить народ. Мені здавалася, нарешті, такою, що значно більше вимагає уваги до себе не верства землеробів, а та тісна верства, що нині збільшується, котра посідає різні дрібні місця і, не маючи жодної моральності, незважаючи на невеличку грамотність, шкодить усім, для того, аби жити коштом бідних. Ось для цієї верстви мені здавалися найбільш необхід<ними> книжки розумних письменників, котрі, відчувши самі свій обов’язок, вміли б їм їх самих пояснити. А землероб наш мені завжди здавався більш моральним за всіх інших і таким, що менше за інших потребує настанов письменника. Також не менш дивним видалося мені, коли з одного місця моєї книжки, де я кажу, що в критичних дописах, на мене спрямованих, є чимало справедливого, зробили висновок, ніби я заперечую всі чесноти моїх творів і не згоден із тими критиками, котрі говорили на мою користь[199]. Я дуже пам’ятаю і зовсім не забув, що з приводу невеликих моїх чеснот з’явилися у нас винятково гарні розправи, котрі назавжди залишаться пам’ятками любові до мистецтва, котрі піднесли в очах суспільства значення поетичних творінь. Але ж ніяково мені говорити самому про свої чесноти, та й з якої рації? Про недоліки ж мої літературні я заговорив, оскільки було доречно, з приводу психологічного питання, котре є головний предмет усієї моєї книжки. Як же не тямити цих речей! Не менш дивно також — із того, що я виставив яскраво на огляд наші російські елементи, робити висновок, начебто я заперечую потребу просвіти європейської і вважаю непотрібним для росіянина знати весь важкий <шлях?> вдосконалювання людського. І раніше, й тепер мені здавалося, що російський громадянин має знати справи Європи. Але я був переконаний завжди, що коли, за цієї похвальної жадоби