Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

і без того вже повчання. Моє діло говорити живими образами, а не мудруваннями. Я повинен виставити життя лицем, а не трактувати про життя. Істина очевидна. Але питання: чи міг би я без цього великого гаку зробитися достойним виробником мистецтва? Чи міг би я виставити життя в його глибині так, щоб воно пішло на поучення? Як зображувати людей, якщо не дізнався спершу, що таке душа людська? Письменнику, якщо тільки ти обдарований творчою силою створювати власні образи, виховай себе спершу як людина і громадянин землі своєї, а потім уже берись за перо! Інакше буде все не до ладу. Яка користь затаврувати ганебного і порочного, виставивши його на позір усім, якщо неясний в тобі самому ідеал йому протилежної прекрасної людини? Як виставляти недоліки і негідність людську, якщо не поставив собі самому запита: в чому ж гідність людини? і не дав на це собі скільки-небудь задовільної відповіді. Як висміювати винятки, коли ще не знаєш добре ті правила, з яких виставляєш на позір винятки? Це означатиме зруйнувати старий дім раніше, ніж мати можливість збудувати замість нього новий. Але мистецтво не руйнування. В мистецтві таїться сім’я творення, а не руйнування. Це відчувалося завжди, навіть і в ті часи, коли все було темним. Під звуки ліри Орфея[196] будувались міста. Не дивлячись на не очищене до сих пір поняття суспільства про мистецтво, всі, однак, говорять: «Мистецтво є примирення з життям». Це правда. Істинний твір мистецтва має в собі щось заспокійливе і примирливе. Під час читання душа наповнюється стрункою злагодою, а після прочитання задоволена: нічого не хочеться, нічого не бажається, не піднімається в серці порух обурення проти брата, а скоріше в ньому струмує єлей всепрощаючої любові до брата. І взагалі не прямуєш до осудження дій іншого, а на споглядання самого себе. Якщо ж твір поета не має в собі цієї властивості, то він є одним тільки благородним гарячим поривом, плодом нетривалого стану автора. Він залишиться як прикметне явище, але не називатиметься твором мистецтва. По заслузі! Мистецтво є примирення з життям!

Мистецтво є впровадженням у душі стрункості та порядку, а не бентежності та розладу. Мистецтво повинне зобразити нам таким чином людей землі нашої, щоб кожен з нас відчув, що це живі люди, створені й взяті з того ж тіла, з якого й ми. Мистецтво повинно виставити нам на позір усі доблесні народні наші якості та властивості, не виключаючи навіть і тих, котрі, не маючи простору вільно розвинутись, не всіма помічені та оцінені так вірно, щоб кожен відчув їх і у собі самому й загорівся б бажанням розвинути і леліяти у собі самому те, що ним закинуте й забуте. Мистецтво повинно виставити нам усі погані наші народні якості та властивості таким чином, щоб сліди їхні кожен з нас відшукав спочатку в собі самому і подумав би про те, як спочатку з самого себе скинути все, що затьмарює благородство природи нашої. Тоді тільки, і таким чином діючи, мистецтво виконає своє призначення та внесе порядок і стрункість в суспільство!

Отже, благословившись і помолившись, звернімося ж сильніше, ніж будь-коли раніше, до нашого любого мистецтва. Що стосується мене, то, відклавши все інше на майбутній час (коли Бог удостоїть бути достойним скільки-небудь того), хочу зайнятися дуже «Мертвими душами». З’їжджу в Єрусалим (що стало навіть і совісно не зробити), подякую, як зумію, за все колишнє. Помолюся, щоб укріпилася душа й зібралися сили, і з Богом за діло. Дуже, дуже б хотілось, щоб привів Бог нам знову пожити разом у Москві, близько один від одного. Перечитувати написане й бути суддею один одному тепер буде ще більше треба, ніж раніше.

Затим від усієї душі вітаю тебе з Новим роком. Дай Боже, щоб він був нам обом дуже, дуже плідним, пліднішим за всі минулі. Прощавай, мій рідний! Цілую тебе й обнімаю міцно. Пиши до мене. Твій лист ще застане мене в Неаполі. Раніше лютого я не думаю піднятися.

Обнімаю всю твою милу родину разом з Рейтернами[197].

Переклад Т. Михед

Авторська сповідь*

<Авторська сповідь>

Всі згідні в тому, що ще жодна книжка не спричинила стільки різноманітних пересудів, як «Вибрані місця із листування з друзями». І що найбільш примітне, чого не сталося, можливо, досі ще в жодній літературі, предметом пересудів та критик стала не книжка, а автор. З підозрою й недовірою розібране було кожне слово, і кожен навперейми поспішав проголосити джерело, з якого воно походить. Над живим тілом людини, що ще живе, здійснювалася та страшна анатомія, від якої кидає в холодний піт навіть і того, хто наділений міцною статурою. Хоч би які, одначе, були вражаючі й образливі для людини шляхетної та чесної численні присуди та висновки, але, скріпившись, наскільки стало невеликих сил моїх, я зважився стерпіти все і скористатися цим випадком як вказівкою небес — роздивитися більш суворо самого себе. Ніколи й раніше я не нехтував порадами, думками, осудами та докорами, впевнюючись чим далі то більше, що коли тільки винищиш у собі ті дражливі струни, котрі здатні дратуватися й гніватися, й приведеш себе до здатності все вислуховувати спокійно, тоді почуєш той середній голос, котрий виходить у підсумку тоді, коли складеш усі голоси і зміркуєш крайнощі обох сторін, словом — той усіма пошукуваний середній голос, котрий недаремно називають гласом народним і гласом Божим. Проте цього разу, незважаючи на те, що чимало закидів були істинно корисні душі моїй, я не почув цього середнього голосу і не можу сказати, чим вирішилася справа і чим із певністю вважати мою книжку. У висліді мені було чутно три різні думки: перша, що книжка є витвір нечуваних гордощів людини, котра вирішила, що вона піднеслася вище за всіх своїх читачів, має право на увагу всієї Росії і може змінювати ціле суспільство; друга, що книжка ця є витвір доброї людини, але такої, що впала в звабу і в спокушення, у якої пішла обертом голова від схвалень, від самонасолоджень власними чеснотами, яка внаслідок цього збилася й сплуталася; третя, що книжка є твір християнина, котрий дивиться на речі з правильної точки і ставить всяку річ на її законне місце. На боці кожної з цих думок знаходяться однаково освічені й розумні люди, а також і однаково віруючі християни. Отже, жодна з цих думок, бувши справедливою почасти, ніяк не