Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія

Малюнок 7.1. Селяни повертаються до рідного села, спаленого німецькими Luftwaffe. Луганська область, 15 серпня 1941 р. ДАЛО, ф. P-7118, оп. 1, спр. 702.

Можливо, Сталін і сумнівався, чи ненабагато людей заарештовано і страчено. Але він також міг почуватися певним, що під час війни не станеться серйозного повстання проти радянської влади. На практиці в інформаційному вакуумі чутки циркулювали повсюди. Деякі з них були відверто антирадянськими й антисемітськими. Багато з них сфабрикували органи НКВС, та все ж, напевне, і справді були люди, які висловлювали сумніви в Сталіні та його керівництві[1297]. Коли почалася війна, один механік зі Слов’янська сказав своєму приятелеві, що керівники країни «хоробрі відважні, коли воюють із нами»[1298]. Відтак він замовк. Йому дуже поталанило, бо його приятель не доніс на нього. Але багатьом іншим так не пощастило. Сталін був послідовним у своїй логіці: він жертвував сотнею, коли підозрював, що серед неї є п’ятеро ворогів. Кількість смертних вироків політичним злочинцям різко зросла з 1649 1940 р. до 8011 1941 р. і 23 278 1942 р.[1299]. Щоправда, ці цифри набагато нижчі, ніж кількість розстрілів 1937–1938 рр.

Якби Радянська армія одразу відбила ворога, населення не мало б змоги визначати і свою долю, і долю країни. Сталося ж навпаки. Німці та їхні союзники швидко просувалися в глиб Донбасу. За словами генерала Брика фон Манштейна, Донбас «грав дуже важливу роль у Гітлерових обрахунках ще 1941 р., бо він вважав володіння Донбасом життєво необхідним для перемоги». Німці «видобули багато вугілля для свого використання», але бункерне вугілля для залізничного транспорту на цій величезній території довелося возити з Німеччини, бо вугілля Донбасу не підходило для «наших [німецьких] паровозів». Навіть висока бойова здатність Радянської армії набагато пізніше після втрати Донбасу не змогла похитнути віру Гітлера в першочергову важливість Донбасу для успіху німців у війні[1300]. Хай там як, Сталіно, місто, що мало ім’я Гітлерового архіворога, впало 20 жовтня 1941 р., Артемівськ — 31 жовтня. Ворошиловград та навколишні райони витримували атаки гітлерівців довше, але 17 липня 1942 р. місто все ж було захоплене, а через три дні впав і Краснодон.

Просування німецьких військ дало населенню Донбасу, як і решті окупованих територій, політичні альтернативи, яких жителі Радянського Союзу вже давно були позбавлені. У Слов’янську, де росіян було більше, ніж українців, один колишній політичний активіст згадував, що не було нікого, хто був би ладен захищати крашу[1301]. Це, звісно, перебільшення, але коли у вересні німці почали наближатися до Донбасу, люди вдавалися до вчинків, які були неможливі ще кілька місяців тому.

1 вересня на шахті «Комсомолець» у Горлівці було запроваджено карткову систему. З якихось причин деяким робітникам карток не видали. Розгнівані робітники з дружинами вимагали хліба. Вони почали бити вікна в приміщенні комітету партії, напали на заступника парторга шахти Карпеченка і тяжко його поранили; функціонера забрали до лікарні. 3 вересня такі самі заворушення відбулися на шахті № 5 ім. Леніна в Артемівську. Дружини посланих на «спеціальне завдання» робітників (найімовірніше — на будівництво на фронті) вимагали продуктових карток. Жінки, заручившись допомогою кількох чоловіків, почали руйнувати квартиру партійного організатора Леонова. Леонова і директора шахти Ларченка побили. Партійні організації на обох шахтах не повідомляли робітників про внутрішню і зовнішню ситуацію і не пояснили жінкам, навіщо їхніх чоловіків послано на лінію фронту. Мало того, карткову систему запровадили вночі, без попередження. Потім владці пояснювали, що жінок підбурили куркулі й кримінальні елементи. Органи НКВС заарештували чотирьох чоловіків на шахті «Комсомолець» і сімох на шахті ім. Леніна. Їхня доля невідома[1302].

Подекуди шахтарі й домогосподарки насмілилися вийняти вибухівку, закладену на шахтах при наближенні німців, і таким чином зберегли свої робочі місця. На шахті «Кам’янська» в Кадіївці група розгніваних робітників напала на директора шахти й офіцера НКВС. На шахті 1-біс шахтарі з домогосподарками знищили овочевий склад, комору, шпиталь, дитячі ясла — всі ті місця, куди часто ходили їхні господарі. Деякі ватажки нищителів начебто виявилися куркулями і кримінальниками, їх розстріляли. 21 жовтня керівництво Горлівки запанікувало перед німецькими військами, які стрімко наступали, і втекло з міста, перед цим висадивши в повітря хлібозавод і склади з борошном, залишивши населення напризволяще[1303].

У селах Донбасу селяни діяли по-своєму. В селах біля Красного Лиману, наприклад, було наказано евакуюватися протягом 24 годин, але транспорту не надали. Всю велику рогату худобу з колгоспів евакуювала армія, наче вона була ціннішою, ніж люди. «Контрреволюційні, антирадянські елементи» скористалися із ситуації, організували селян, били міліцію й армійських офіцерів. Організаторів заворушень розстріляли[1304]. Такі самі випадки траплялись і в інших містах та селах[1305].

Коли ворожі війська стрімко наблизилися до жаданого Донбасу, дві дивізії шахтарів (найімовірніше, літніх робітників), виставлені для оборони, збунтувалися. Озброєні шахтарі повернулись додому.