Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Унаслідок «червневого закону» 1940 р. значна кількість робітників, схильних до міґрації, стала бойкотувати Донбас, що значно зменшило приплив робочої сили з традиційних джерел — України й Росії. У другій половині 1940 р., порівняно з першою, приплив робочої сили зменшився втричі[1276]. Донбас украй потребував робітників. Зіткнувшись із бойкотом традиційних реґіонів-постачальників, керівництво Донбасу перенесло свою увагу на щойно приєднані землі. В другій половині 1940 р. 38 тисяч чоловік прибуло на Донбас із Бессарабії та Північної Буковини. Багато з них не розуміли російської мови і тому часто ставали жертвами «червневого закону» 1940 р. З 13 032 осіб, про яких є інформація, 3238 були покарані за порушення «червневого закону», з них 2076 отримали різні терміни ув’язнення. Керівники часто не могли пояснити новачкам правила техніки безпеки, через що аварії, в тому числі й зі смертельними випадками, стали серед них непоодиноким явищем[1277]. Таким було «хрещення вогнем» для нових громадян Радянського Союзу.
Тисячам нових робітників із Західної України на Донбасі жилося не краще[1278]. З 1933 р. західних українців підозрювали, звичайно, через їхнє походження, і загинуло їх через те без числа-ліку. Тепер же вони, як і жителі Буковини та Бессарабії, були потрібні для роботи на Донбасі. НКВС уважно стежив за новоприбулими, боячись впливу українських націоналістів. (Міліція Донбасу й далі репресовувала українців, хоча вже обачніше, ніж три-чотири роки тому. Наприклад, давнього жителя Макіївки, вчителя Арсена Погорілого, який завжди був лояльним до сталінізму і підтримував смертну кару для «ворогів народу» аж до свого арешту 1940 р., звинуватили в належності до Спілки визволення України (СВУ) і носінні вишиванки)[1279]. Як і їхні брати по нещастю з Бессарабії та Північної Буковини, західні українці скоро відчули на собі всю жорстокість і брутальність життя на Донбасі. «Після першої хвилі добровольців приплив робочої сили [на Донбас із Західної України] припинився, і невдовзі вуличний фольклор уже глузував із цих людей: “Гопса-са-са до Донбаса, а з Донбаса на голаса”»[1280].
Хоч би що повідомляла преса про схвальне ставлення робітників до «червневого закону» 1940 р., цей закон їх не тішив. Шахтар Боговолов із шахти № 8 у Горлівці начебто відверто сказав: «У кінці квітня підвищили норми видобутку, в середині травня — ціни на продукти, а в червні подовжили робочий день. Це обличчя нашого керівництва. Вони такі самі капіталісти, як і ті, що були до 1917 року»[1281]. Можливо, ця фраза була сфабрикована. Навіть якщо так, інформатори добре знали, що хоче почути влада. Вожді розуміли, що новий закон жорстокий, а тому наперед чекали появи таких думок серед населення.
Людність стереглася виявляти своє ставлення до політики, однак існує чимало доказів поширення антиурядових настроїв. Люди співали про пакт Рібентропа-Молотова, через який в них забирали більшу частину продуктів, які вивозили до Німеччини:
Україна хліборобна,
Німцю хліба дала,
А сама голодна[1282].
Галина Рущева, чий батько був шофером Я. С. Гугеля (колишнього директора Азовсталі) і був репресований разом із ним 1937 р., пригадувала, як співала в ті часи хвалебну пісню про Сталіна в шкільному хорі. Вдома вона проспівала пісню матері (яка вижила, змінивши ім’я та прізвище). Мати зблідла і сказала: «Ніколи не співай про Сталіна. Він погубив твого батька. Погубив і наше з тобою життя»[1283].
Сталінський терор не сприяв підготовці країни до війни. Не допоміг і пакт Рібентропа-Молотова. «Ворогів народу» і далі заарештовували й багатьох розстрілювали. Не може бути, щоб люди тієї пори не ставили собі запитання, якщо не прилюдно, то бодай приватно, хто ж насправді ті «вороги народу», якщо це вже не німецькі шпигуни? Сталін публічно ніколи не відповідав на це делікатне запитання. І все ж причиною репресій було те, що вороги народу — не патріоти, а зрадники. Взагалі для Сталіна й більшовицької партії уявлення про патріотизм становило неабиякі труднощі. Наприклад, під час «політичної дискусії» за десять днів до війни з Німеччиною, офіцер НКВС, комуніст Шатілов із Краснодона на запитання про більшовиків та імперіалістичну війну 1914 р. відповів: «Більшовики підтримували війну»[1284]. В доносі зазначено, що такі твердження свідчать про неосвіченість деяких комуністів. Шатілов не дуже помилявся: не всі більшовики були проти війни. Хоча цілком можливо, що запитання було провокаційним і Шатілов намагався таким чином захиститись. Якби він сказав правду, його могли б звинуватити в пропаґуванні пораженства, але не царської Росії, а сталінської.
Війна і окупація
Порушивши радянсько-німецький договір про ненапад, німецькі війська пішли на СРСР 22 червня 1941 р. Війна з зовнішнім ворогом дала країні остаточний критерій перевірки, хто прихильник, а хто ворог режиму. Перевірка була дуже простою: чи стане людина на захист своєї країни? Однак на практиці все було значно складніше. Війна була дуже жорстокою і на фронті, і в тилу. Ввесь Донбас окупували ворожі війська, і людність потерпала від насильства з обох сторін.
Німці просувалися швидко. Перший період війни був катастрофічним для Радянської армії. За поразки Сталін стратив кількох армійських командирів[1285]. З 22 червня до 10 жовтня 1941 р. органи НКВС заарештували 657 364 військовослужбовців, які відбилися від своїх частин чи зумисне вдалися до дезертирства. Дехто намагався знайти притулок на Донбасі, влаштовуючись працювати на шахтах. Більшість дезертирів повернуто на фронт, але 25 875 були затримані за різними звинуваченнями: шпигунство, диверсія, зрада, дезертирство і т. п. Із цих заарештованих 10 200 розстріляли, 3321 перед шеренгами солдатів[1286].
Із відступом Червоної армії одне за одним падали великі промислові міста. Київ німці окупували 19 вересня 1941 р., і вже наприкінці вересня ворог підступив під обидві російські столиці. В жовтні уряд евакуювався до Куйбишева. Просуванню німецьких військ, зокрема на Україні, сприяли місцеві жителі. Це особливо помітно було в Західній Україні, яку Радянський Союз приєднав нещодавно і де коріння націоналізму було глибшим, ніж у радянізованій східній частині. Репресії, з яких почалося радянське панування, не сприяли популярності режиму. Вбивства, здійснювані органами НКВС перед відступом радянських військ, також-були на користь Німеччині та її союзникам (угорцям, румунам та італійцям). Лише у Львові совєти стратили понад 10 000 чоловік[1287].
Однак нова влада виявилася не менш жорстокою, ніж попередня. Нацистська ідеологія стимулювала звірства, які творили німці[1288]. Найвідоміше з них — злочинне масове вбивство в Бабиному яру: 29–30 вересня 1941 р. 33 371 єврея розстріляли в урочищі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
