Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Справді, ці закони накинули населенню, що вже тривалий час боролося за виживання у надзвичайно важких умовах праці й побуту. Молотов згодом згадував, що уряд вимагав «колосальних жертв — від робітників і селян». Люди бідували, всі ресурси витрачалися на підготовку до війни, не дозволяли навіть будувати житло. Робочий день був подовжений, а робітників міцно закріпили за їхніми робочими місцями. Селянам за працю платили дуже мало, бо платити не було чим[1259].
Володимир Богдан згадує, що в кінці тридцятих серед робітництва Донбасу
«кишіли хвороби. Санітарні умови були просто жахливі: не було навіть туалетів. Харчі постачали з перебоями, а взимку фруктів та овочів взагалі не було. Цинга, рахіт та інші хвороби, спричинені нестачею вітамінів, косили дітей сотнями й тисячами. Наташа, моя молодша сестра, підхопила імпетіго й два тижні лежала вкрита гнояками і струпами. На щастя, ця зараза обминула інших членів сім’ї. П’ятдесятивідсотковий рівень виживання вважали за нормальний для більшості сімей»[1260].
Жили у злиднях. У сусідки В. Богдана Катерини Рихіної було четверо дітей. Жили без батька, Катерина працювала на шахті. Двоє маленьких дівчаток, Зоя і Марія,
«страшенно любили бути в центрі уваги і мали талант приходити гратися якраз у ті оселі, де саме лаштувалися обідати. Звісно, дещо перепадало і їм. Їх натренував у цьому “мистецтві” дванадцятирічний брат Ілько, який сам був мастаком у таких справах. Цей хлопчина був уособленням виживанця. Він вимінював, позичав, залякував, крав, купував — вдавався до всього, аби лиш допомогти сім’ї вижити, — і не почував жодних докорів сумління. Моя мати, як і багато хто ще, не раз була свідком його шахрайства. Як і інші, він крав моркву й редиску з городу нашої сусідки, старої Євдокії, прямо з-під її носа, хоча вона постійно стерегла свій город. Спостерігаючи збоку, моя мати казала, що ця боротьба за виживання водночас і розважає, і розриває серце»[1261].
Життя жіноцтва на Донбасі було особливо важким. До школи № 20 у Сталіно учень Фалін завжди приходив нечупарним. Учитель викликав його матір до школи. Фаліна сказала, що в неї шестеро дітей і робота, тому немає часу доглянути всіх. Вчитель запитав: «Навіщо було плодити стількох дітей і пускати у світ жебракувати?» Фаліна відповіла, що вже мала дванадцять абортів (принаймні частину — нелеґальних, бо 1936 р. їх заборонили). На це вчитель сказав їй, що краще б вона ще робила аборти[1262].
Зі зростанням витрат на військові потреби погіршувалося продовольче постачання. Це теж не сприяло зміцненню трудової дисципліни. У квітні 1940 р., незадовго до запровадження «червневого закону», комісар вугільної промисловості Бахрушев скаржився уряду на нерегулярне постачання Донбасу, що викликало збої в роботі. Від січня майже не було вермішелі, круп, борошна і білого хліба. В багатьох робітничих сім’ях не було хліба. У їдальні шахти № 5 в Артемівську за основну страву був чай. Бахрушев справедливо попереджав уряд, що така ситуація створює «нездоровий настрій серед робітників»[1263]. Перебуваючи на Донбасі, Бахрушев засипав Москву телеграмами, вимагаючи коштів (адже шахтарі іноді довго не отримували платні), підтримки технікою і матеріалами[1264].
«Червневий закон» спустошив усю країну. Один уважний іноземний спостерігач у Москві записав:
«Керівництво підприємств було в паніці від страху. Кількість засуджених зростала до астрономічних цифр... Ці випадки [порушення законодавства про працю] стали посідати таке визначальне місце в житті кожного громадянина СРСР, що люди нічого іншого вже не помічали. Поразка Франції, повітряна війна за Англію, окупація держав Балтії і перетворення їх на радянські республіки, анексія Бессарабії та Північної Буковини — значення цього всього блідло порівняно з боротьбою проти тих, хто ухилявся від роботи, проти так званих ледарів і підривних елементів»[1265].
Боячись спізнитися, люди ще поночі вибігали на вулицю, питаючи в перехожих, котра година[1266]. Те саме відбувалося і в Донбасі.
Лише за «червневим законом» Сталінський обласний суд розглянув 12 150 справ за два місяці. При розгляді цих справ 1049 робітників були ув’язнені, а 7440 — послані на виправні роботи з двадцятип’ятивідсотковим зниженням зарплати[1267]. Тисячі наземних робітників змушені були, відбуваючи покарання, працювати під землею[1268]. Це не могло позитивно вплинути на одвічну проблему Донбасу — дотримання правил безпеки. Невідомо, скільки людей покарано в Донбасі від червня 1940 р. По всій країні з червня 1940 до червня 1941 р. три мільйони осіб (приблизно 8% працездатного населення) були віддані під суд; із них півмільйона — ув’язнені[1269].
За будь-яким стандартом, це були масові репресії. Деякі дослідники вважають, а особливо переконливо це доводить Доналд Філцер, що керівники, судді й прокурори часто вступали в змову, щоб обійти цей нелюдський закон[1270]. І тогочасна преса, й матеріали архівів містять достатньо доказів на користь цієї думки[1271]. Постійно відчуваючи нестачу робочої сили, промисловість не могла дозволити собі втрачати людей через дрібні порушення. (Н. М. Іванцова, член майбутньої підпільної групи в Краснодоні «Молода ґвардія», згадувала, що її батька, заступника директора шахти № 1-біс, заарештували у вересні 1940 р. за те, що він захищав робітників, які спізнилися. Його засудили на два роки примусових робіт на заводі у Ворошиловграді. Потім його перевели іще кудись. Іванцова свого батька більше ніколи не бачила)[1272]. Керівникам, суддям і прокурорам, як і військовим командирам, доводилося страхувати себе від можливих репресій. Батько Іванцової був поблажливим, але інші керівники карали всіх підряд, щоб не бути звинуваченими у «гнилому лібералізмі». Часто деякі керівники кидалися з однієї крайності в другу, і це характерна риса людей, що займають відповідальні посади, проте бояться відповідальності[1273]. В архівах і пресі достатньо доказів, що зловживання влади стало звичайним явищем. У серпні 1940 р. на шахті ім. Дзержинського в Дзержинську директор Трофимов віддав під суд машиніста Старовойтова за порушення трудової дисципліни. Старовойтов у цей час перебував у лікарні. Проте його однаково засудили до року ув’язнення. Коли він одужав і повернувся на роботу, його заарештували й посадили до в’язниці. На тій самій шахті одному вибійнику дали відгул через хворобу його дружини. Він, виклопотавши дозвіл, ще два дні не виходив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
