Ліра Куміра - Мама для дракончика, Ліра Куміра

- Оленка, йди до мене, - "це ж усе правда? Мені не сниться?", - я дуже боялася зараз розплющити очі, опинившись у своїй кімнаті в палаці. Це було б занадто жорстоко. - А де твоя мама? - Озирнулася в пошуках сестри, але її ніде не було.

- Вона дуже хворіє. Дядько-лікар сказав, що їй допоможе тільки диво, - я міцно пригорнула крихітку до себе, погладивши по голові й кинула обережний погляд у бік свого дракона.

Кіріан лежав на землі, важко зітхаючи, і ось це все стало останньою краплею, що наповнила мою чашу болю і відчаю. Я передала племінницю жінці, що підійшла до нас, і обернулася до небес:

- Гей ви там нагорі! І воно того варте було? Вважаєте, що так для світу буде краще!? - Кричала я, втім, не очікуючи хоч якоїсь відповіді, і тим дивніше було те, що вона надійшла.

На абсолютно чистому небі, де не було жодної хмаринки, засяяла блискавка, після якої пролунав звук грому, і всі ми змогли побачити золоте віконце порталу, з якого показалася рука.

- Забирайте їх усіх! - Використовуючи все своє бажання, я з силою відштовхнула вогняні сітки з нефілімами, і вони полетіли в бік невідомого мені божества. А за ними пішли застиглі бовванами іншосвітні воїни.

Після цього почувся гучний хлопок, який сповістив про відхід чужинців, і я нарешті змогла полегшено видихнути. Зараз було б непогано відпочити, але на цьому моя місія не закінчувалася. Струснувши головою, я поспішила до свого дракона, старанно вбираючи в себе нитки вогняної сітки, що скували його. А коли Кіріан виявився вільним, звалилася поруч із ним, обіймаючи.

- Ти як, мій хороший? Потерпи трішечки, я маю ще декому допомогти, - встала, похитуючись, і попрямувала до гостинно розкритої брами, одним оком відзначаючи, що Ріан кинувся до свого друга.

"Ще трошки. Я повинна їх врятувати", - з цими думками я крокувала вузенькою вуличкою, намагаючись відшукати намет, у якому могла перебувати моя сестра.

Дорогою мені зустрілася вже знайома жінка, яка відвела мене до "польового госпіталю", де і перебувала моя сестра. Дівчина мені мовчки посміхнулася, вказавши на крайнє ліжко.
Освітлення було слабким, але я змогла впізнати Ніку: бліда, схудла. Що ж із тобою сталося, моя люба?

- Привіт, - я присіла на край ліжка, взявши холодну долоню моєї рідненької в руки. - Як ти тут? Я дуже сумувала, - сльози текли по моїх щоках, а голос тремтів.

- Ліна, - видихнула сестричка моє ім'я. - Ти повернулася, - ледь чутно, а після цього тиша.

Тіло моєї Ніки вигнулося, і вона захрипіла. Я вже бачила таке, і прекрасно знала, чим це все закінчується...

- Ні! - Крикнула, чим привернула увагу інших хворих. - Прошу, не треба! - Вже ридала захлинаючись сльозами, обіймаючи тендітні плечі тієї, що замінила мені матір.

- Відійдіть, я постараюся полегшити її біль, - не помітила, як у наметі з'явився чоловік у костюмі лікаря, і злякано сіпнулася від його слів.

- Лікарю! Допоможіть! Врятуйте мою сестру, - мені більше нікого було просити.

- Вибачте, але це не в моїх силах. У її крові потрапила отрута іншопланетних істот, і я не можу її вивести, вона вже встигла отруїти організм пацієнта, - іншими словами, мені пропонували мовчки чекати її смерті.

- Пішов геть! - Гаркнула на чоловіка, займаючи його місце. - Ну ж бо, повернися до мене, - я спробувала влити в тендітне тіло крихти своєї сили, як це робила з малюками на Діанії.

Відчай бив по моїй надії, але я не збиралася здаватися. Я просто не могла це зробити.

- Ну ж бо! Ще! - Здається, у мене почало виходити, бо я відчула, як тіло Ніки почало приймати мою магію, і вона не витікала в порожнечу. - Давай, - благала про допомогу, і яке ж було моє здивування, коли я її отримала:

- "Не так", - прошелестів голос у мене в голові. - "Відкрий своє серце і віддай частинку себе", - прикрила очі, старанно намагаючись звернутися до магії, що дарувала життя.

Перший час у мене нічого не виходило, але потім все ж вдалося почути відгук, і підбадьорена, я старанно направила силу до своєї сестри.

Щоки Ніки відразу ж почервоніли, а шкіра перестала бути такою холодною. А потім вона відкрила очі.

- Ліна, - голос рідненької все ще був слабким, але я тепер точно знала, що вона одужає. Ось тільки і зараз це був не кінець. Ніка - це всього лише одна людина, а загинули мільярди...

Піднявшись із ліжка, я підійшла до решти хворих у цьому наметі, заплющила очі, звертаючись до свого внутрішнього джерела, і постаралася розподілити "нитки сили" між стражденними. Магія підкорилася не одразу, але варто було мені увірувати в себе і свої можливості, як тоненький струмочок потік з моїх долонь, огортаючи тіла людей.

Один, другий, третій, десятий... Їх було багато, але я не зупинялася. Вийшла на вулицю і продовжила відшукувати якимось сьомим чуттям решту постраждалих. Сотня, дві, три...

Я ніби бачила, як моя магія хвилями розливалася світом, що потонув у розрусі. Село за селом, від міста до міста, я просувалася вперед, поки не зупинилася практично на краю світу. Стомлено зітхнула, готова впасти будь-якої миті, і тієї ж миті знову почула вже знайомий голос у голові:

- "Розумниця, дівчинко моя, ти змогла", - ствердно кивнула, збираючись розплющити очі, аж раптом помітила буквально на краю урвища крихітну пташку, яка загинула, намагаючись захистити свої яйця від армії, що наступала в іншому світі. Простягнула до неї свою долоню, почувши паніку в словах невидимого божества: - "Ні, Ліно. Досить. Ти зробила все, що могла, твої сили не безмежні".

- Але це ж усього лише крихітна пташка, - обурилася я.

- "І остання крапля твоєї магії", - не погодився зі мною незнайомець у моїй голові.

- Але ж... - наважувалася недовго. - Я мушу, - мої пальці доторкнулися до крилатої крихітки, віддаючи їй останню частку сили, що дарувала Життя.

- "Ти що накоїла!?", - гаркнув голос у моїх думках.

- Те, що й повинна була, - спокійно погладила свій крихітний животик, відкриваючи очі відродженому світу навколо себе. Я не можу визначати кому варто жити, а кому - ні. А Діанія... Вона дочекається народження наступної Дарувальниці.