Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

- Який вона має вигляд? - уже без зайвих емоцій поцікавилася в неї.

Невже про нічну гостю монстра говорить? У мені закипіла лють, але логіка відмовлялася пояснювати її причину, тож мені залишилося нервово чекати відповіді.

- Довге темне волосся, дуже гарна, - з ноткою заздрості, яку змінила незрозуміла інтонація в голосі, вимовила подруга, а потім додала, - надто гарна.

Так, помічниця не руда, уже полегшало, навіть дихати стало вільніше. Але щось я не пригадаю поруч із монстром жодних красивих баб із довгим волоссям... Стоп! Вона ж про Маратика говорить! У мене вирвався смішок, і, прикусивши губу, ледве стримала сміх, щоб не розреготатися в голос.

- Гей, ти що, зовсім з глузду з'їхала? Чому смієшся? - прийняла мій сміх на свій рахунок подруга.

- Та ні, просто...

Договорити я не змогла, згадавши, як Маратик уві сні кричав, що він не баба. Схоже, його комплекс з приводу жіночої зовнішності має під собою вагому причину. Скосила погляд на Настасію. Питання, чи не вона ця причина? Щось мене кудись не в той степ понесло, припиняти пора. Вони загарбники, монстри, треба про це пам'ятати та ніколи не забувати.

- У нас є проблема важливіша за твій сміх, - усе ще ображено проговорила Настасія.

- Яка, крім найочевиднішої? - нарешті заспокоїлася і подумки відсторонилася від зайвих думок.

- Головнокомандувач знайшов собі дружину, - з помпезним трагізмом вимовила чаклунка, і моя щелепа відвисла, а потім вирвався ще один нервовий сміх.

Вона знає? Монстр, чи що, тепер ходить і розповідає цю маячню всім направо і наліво? Що за трепло! Якщо вона дізнається про наш поцілунок... вірніше, поцілунки... я пропала! Точно штабу здасть, а то й того гірше - моєму батькові! Схопилася за голову, радіючи, що з цього місця Настасія не бачить мого обличчя.

- А яке нам узагалі до цього діло? - намагаюся говорити якомога байдужіше, але бажання придушити одного конкретного монстра не дає це зробити.

- Я чула на честь цього приїде їхній король зі свитою, солдатів стане в кілька разів більше, втекти буде неможливо.

- У них є король? - злегка відсторонено запитую, подумки розмірковуючи, як саме можна прибити монстра.

Гаразд, він мені казку про заміжжя розповів, нехай Настасії й солдатам повідав, але королю-то навіщо? Він узагалі при своєму розумі?!

- Є, звісно, - також відсторонено проговорила подруга, - у всіх є королі.

- У тебе є план, як утекти? - з надією відвертаюся від неприємних думок і з побоюванням озираюся на всі боки.

- Є, - погоджується Настасія без особливої радості, - але він пов'язаний з однією величезною проблемою.

- Якою? - дещо неуважно запитую, мені здалося, що десь неподалік скрипнули двері.

- Для того, щоб втекти, нам потрібно взяти в заручники дружину головнокомандувача, а це буде дещо важко, її напевно тримають під захистом у королівських покоях.

Озирнулася на всі боки, якось на королівські покої мало схоже. Соромлюся запитати, якщо це королівські, то які звичайні, канава зі щурами? Та й охорони тут ніякої поки що не видно.

- Якось я в цьому сумніваюся, - похмуро заявила, виразно чуючи кроки кількох людей коридором.

- Так, - погодилася зі мною Настасія, - це буде складно, напевно його дружина буде ще й чинити опір.

- Ну, я так не думаю, - не менш похмуро пообіцяла їй, - швидше навпаки.

- Навпаки? - зацікавилася Настасія. - Ти її знаєш? Бачила?

Продовжити цю вельми неприємну для мене розмову ми не змогли завдяки Маратику і двом солдатам за його спиною.

- Прокинулася? - прохолодно поцікавився він у мене, при цьому косячись поглядом на сусідню камеру. - Ходімо.