Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

отримав репарації від Угорщини та Румунії як від колишніх союзників Гітлера. Ці репарації, як і ті, що Радянський Союз так само зібрав з радянської окупаційної зони Німеччини, були порівняно незначні, щоб компенсувати російські втрати, але країни, які їх віддавали, змушені були піти на суттєві жертві: станом на 1948 рік румунські репарації СРСР становили 15% національного прибутку країни, угорські — 17%. Щодо країн, які з СРСР не воювали, Сталін був не менш вимогливий, щоправда, на «братерських», а не каральних засадах.

За підрахунками до кінця 50-х років ХХ століття Радянський Союз отримав від НДР, Румунії та Угорщини значно більше, ніж витратив на те, щоб контролювати ці країни. У Чехословаччині надходження дорівнювали видаткам. Допомога Болгарії та особливо Польщі впродовж 1945–1960 років, напевно, коштувала Москві значно більше, ніж вони вертали через торгівлю та інші надходження. Така тенденція змішаних економічних переваг у відносинах між метрополією та колонією знайома дослідникам колоніалізму. У цьому аспекті відносини між СРСР та землями на захід від нього мали традиційні «імперіалістичні» риси (за винятком того, що в радянському випадку імперський центр був насправді біднішим та відсталішим, ніж підпорядкована йому периферія).

Чим Сталін відрізнявся від інших імперотворців, навіть від царів, то це тим, як уперто він прагнув запровадити на територіях під своїх контролем саме такий спосіб урядування та суспільний лад, який був у Радянському Союзі. Так само як у Східній Польщі в 1939‒1941 роках і в державах Балтії в 1940 році, а потім знову (після того, як відвоював ці території в нацистської Німеччини) у 1945 році, Сталін заходився перероблювати Східну Європу за радянською подобою: відтворювати радянську історію, інститути та практики в кожній з маленьких держав, які тепер були під контролем комуністичних партій.

Албанія, Болгарія, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Польща та Німецька Демократична Республіка мали стати, за влучним висловлюванням одного вченого, «географічно суміжними копіями»[98]. Кожна мала отримати конституцію, написану за радянською моделлю (першу з них було ухвалено в Болгарії в грудні 1947 року, останню — у Польщі в липні 1952-го). Кожна мала здійснити економічні «реформи» та скласти п’ятирічні плани, відповідно до яких їхні інститути й практики повинні бути адаптовані до інститутів і практик Радянського Союзу. Кожна мала стати поліцейською державою радянського зразка. І кожною мали керувати з апарату комуністичної партії, яка підпорядковувалась (де-факто, якщо не офіційно) керівній Комуністичній партії в Москві[99].

Мотивація Сталіна щодо відтворення радянського суспільства в державах-сателітах знову ж таки була дуже проста. Прагнення миру, землі, їжі та нового початку, поширене в післявоєнній Східній Європі, очевидно, полегшило прихід комуністів до влади, але аж ніяк не гарантувало підтримки радянської політики серед місцевого населення. Годі було сподіватися, що надання переваги комуністам чи певній формі демократичного соціалізму перед фашистами буде достатнім, щоб витримати щоденний досвід життя при комуністичній владі. Навіть привабливість радянських гарантій щодо німецького реваншизму з часом могла зблякнути.

Сталін мав домогтися непохитної лояльності від сусідів-сателітів і знав лише один спосіб, як цього досягти. По-перше, Партія мусила встановити монополію влади. Згідно з положеннями угорської Конституції, ухваленої в серпні 1949 року, вона мала взяти на себе та утримувати «головну роль», усунувши або поглинувши решту політичних партій. Партія ставала єдиним засобом соціальної мобільності, єдиним джерелом протекції та розподілювачем — через контроль над судами — справедливості. Невіддільна від держави, інститути якої вона монополізувала, місцева партія та її апарат державної безпеки, отримуючи вказівки просто з Москви, були безпосереднім важелем радянського командування.

По-друге, партійна держава мала одноосібно ухвалювати економічні рішення. Це було не так просто. Економіки східноєвропейських держав суттєво відрізнялися. Деякі були сучасні, міські та промислові, із великим робітничим класом; інші (більшість) — сільські та збіднілі. Деякі, як Польща й Угорщина, мали доволі значний державний сектор, який виник через довоєнні стратегії захисту від економічного проникнення Німеччини. В інших, як у Чехословаччині, майно та підприємства перед війною здебільшого були зосереджені в приватних руках. У деяких країнах і регіонах процвітала комерція; інші самі нагадували території Радянського Союзу. Більша частина регіону серйозно постраждала від наслідків Великої депресії та державоцентричної політики протекціонізму, яку впроваджували для їх подолання. Але, як ми побачили, під час війни деякі галузі промисловості — особливо в Угорщині та Словаччині — насправді виграли від німецьких інвестицій у військову промисловість.

Незважаючи на цю різноманітність, за комуністичним захопленням у регіон одразу ж прийшло встановлення економічної однорідності. По-перше, відповідно до ленінського визначення «соціалізму» як способу власності, а не суспільних відносин, держава експропріювала великі підприємства у сфері послуг, торгівлі та виробництва, якщо вони ще не були в державному володінні. Потім держава відібрала, обклала податками або витіснила з ринку всі підприємства, які мали в штаті понад п’ятдесят осіб. У Чехословаччині станом на грудень 1948 року заледве залишались якісь приватні підприємства зі штатом понад двадцять осіб. Водночас 83% угорської промисловості, 84% польської, 85% румунської та аж 98% болгарської перебували в державній власності.

Одним зі способів нівелювання східноєвропейського середнього класу, який мав приватну власність, стала валютна реформа. Це був ефективний шлях знищення готівкових заощаджень як селян, так і підприємців, який запроваджували після попередніх здирництв, як-от примусового стягнення капіталу. У Румунії до цього вдалися двічі — у серпні 1947 року (з обґрунтованою підставою — зупинити гіперінфляцію) та в січні 1952 року, коли заощадження селян, накопичені за попередні чотири роки (їх мало на що можна було витратити), зникли в них на очах.

Як у Радянському Союзі, так і в контрольованій ним Східній Європі селянство було приречене. Унаслідок перших післявоєнних реформ маленькі ділянки землі розподілили між великою кількістю селян. І хоч ці реформи набули популярності, вони лишень загострили давню аграрну кризу в регіоні: замало капіталовкладень в устаткування та добрива, забагато напівбезробітних працівників та п’ять десятиліть стабільного зниження цін на сільськогосподарську продукцію. Перед тим як комуністичні партії Східної Європи впевнено закріпилися при владі, вони активно підтримували неефективний перерозподіл землі. Але, починаючи з 1949 року, вони із дедалі більшою наполегливістю та жорстокістю взялися за знищення «непманів» та «куркулів»[100].

На перших етапах сільської колективізації дрібних селянських землевласників (бо великих землевласників на той час майже не лишилося) штрафували каральним оподаткуванням (обсяг якого часто перевищував їхній грошовий прибуток), ціновими відмінностями, квотами, від яких вигравали нові колективні державні господарства, відмовами в продовольчих книжках та дискримінацією їхніх дітей, яких не допускали до середньої освіти. Навіть за таких умов залишалася гідна подиву кількість незалежних селян, хоч і на економічно незначних «мікрофундіях» з