Ніклас Натт-о-Даг - 1793

Пригнувшись, щоб якось захиститися від снігу, Вінґе й Кардель повели Ісака Блума вздовж площі й далі вулицею Келлерґренд на Слоттсбакен. Схоже, черговий кудись пішов. Блум перед дверима поліцейського управління став шукати в кишенях ключа. Вінґе прокашлявся і звернувся до нього:

— А скажи-но, звідколи ти працюєш у поліції? З 1787 чи 1788 року?

Блум нарешті знайшов ключ і намагався відімкнути двері:

— З 1786-го.

На сходах обтрусили сніг з одягу і взуття. Кардель сперся рукою на стіну й виявив, що вона така ж холодна, як і повітря надворі. Блум розгублено махнув рукою — запросив іти слідом. Вінґе пішов за ним з руками за спиною.

— Ти кілька років служив обіч Лільєнспарре. Що пам’ятаєш про його інформаторів, які звідусіль надсилали йому доноси?

— З роками противників монарха ставало все більше, і король Ґустав все більше лютував. Найкраще він почувався в заміському палаці, у своєму світі мрій — серед сосон і скелястих берегів, яким він давав італійські назви. Дворяни плювали через плече, зачувши його ім’я, придворні боялися його дивацтв, його власні пажі розповідали такі історії, що волосся дибки ставало. Один з них, до речі, потім короля і вбив. Лільєнспарре це поліцейське управління заснував 1776 року, Ґустав тоді лише чотири роки був на престолі. З часом Ґустав побачив, що Лільєнспарре йому потрібен. Поклав на нього обов’язок створити цілу мережу навушників, які наслухували б, що говорять про короля у корчмах і на базарах, а потім доповідали поліцмейстерові. В останні роки дуже стежили за подіями у Франції — король Ґустав боявся, що революція перекинеться і до нас. Пташки Лільєнспарре співали без упину — все вишукували зрадників.

Вінґе кивнув.

— Так і я пам’ятаю це все. Лільєнспарре відсторонили від служби в грудні минулого року. Звістка про це до шпигунів ішла довго. Ми шукаємо нерозпечатані листи за весну й літо.

Блум показав уздовж коридора:

— Усі папери зі стола Нурліна я переніс у кабінет, де зберігають непотрібні документи. Викинути совість не дозволила. Там у кутку стара шафа для посуду, отам все й лежить. Зараз, стривайте, знайду вам світло.

Секретар приніс свічку — вогник освітив кімнату, забиту книжками, реєстраційними журналами, теками й просто стопками аркушів. Кардель відчинив потрібну шафку, і з неї просто на підлогу висипалася купа аркушів.

— Чорт! Зніми все зі стола, я перекладу цей мотлох, — і повернувся до Вінґе: — Що робимо?

Сесіл повільно обійшов купу паперу й навмання взяв один нерозпечатаний конверт.

— Розкладемо за відправниками й часом надсилання. Пам’ятаєш нашу розмову на кладовищі біля Маріїнської церкви про наполовину заліковані кукси Карла Югана? Треба відсортувати листи. Ми погодилися, що першу кінцівку від тіла відрізали…

— Гадаю, десь у липні.

— Отже, можемо вважати, що Карл Юган найпізніше в липні припинив надсилати листи. Розкладемо те, що тут маємо. Якщо в якійсь купці будуть листи з серпня чи пізніше, — можемо відкинути. Нас цікавлять листи, що надходили регулярно, а припинили надходити в червні або липні.

Годину чи й більше вони мовчки перебирали й розкладали на купки сотні листів, ніби граючи якусь незвичайну гру в карти. Деякі купки відкладали назад у шафу — з такими Кардель прощався лайкою. Стос листів ставав дедалі менший і зрештою залишилося всього кілька. Вінґе розклав і їх. Кардель щосили намагався стримати своє нетерпіння.

— І що тепер?

— Тепер розпечатаємо листи, що залишилися. Побачимо, чи дадуть вони нам якусь додаткову інформацію.

Від читання Кардель не в захваті. Довгі рядки кривих літер швидко втомлюють, а зміст дуже рідко виявляється вартий тих мук.

— Чорт! Якби було змагання на звання найнуднішого, цих добродіїв треба було б узяти в нашу команду! Тут взагалі писав хтось, хто нашої мови не знає.

— Дай гляну.

— Та тут взагалі нічого не зрозумієш.

Вінґе зосереджено нахмурився.

— Вірю. Але не думаю, що це якась дурня чи випадковість. Я гадаю, це шифр. Тут одні літери замінені іншими.

— І що з цим робити?

— Ми цього не прочитаємо. Хто його послав?

— Підписано Даніель Деваль.

— А коли?

— Перше більше року тому, останнє — у червні.

Вінґе потер пальцями перенісся.

— Колись давно я вивчав одну методику дешифрування, але, здається, остання чарка в «Золотому сонці» витіснила це вміння у найдальшу комірку мого мозку.

Він заходив кімнатою туди-сюди, щось бурмочучи й малюючи в повітрі якісь знаки. Після кількох хвилин таких дивних рухів Вінґе підійшов до стола, взяв один конверт і всміхнувся.

— Жане-Мішелю, вибач мені. Ми самі собі ускладнили роботу. Даремно ти дав мені так багато пити.

Вінґе простягнув лист. Кардель нагнувся до нього й придивився. На краях аркуша видно шматки печатки, яку розламали, коли розгортали лист. Дивно, але на печатці був зображений той самий герб, що й на персні Карла Югана.

Карделеві знадобилося кілька секунд, щоб прийти до тями й запитати:

— То справжнє ім’я Карла Югана — Даніель Деваль?

— Без сумніву.

— А там сказано, звідки він писав?

— Так. Усі листи прислали з місця, що називається Фоґельсонґ. Ти знаєш таке?

— Ніколи не чув.

— Я теж. Ходімо спитаємо Блума.

Блум схилився над письмовим столом, затуливши обличчя руками. Він голосно хропів і сміливо опирався спробам його розбудити. Карделеві довелося добряче штурхонути його під ребра.

— Ну що? Знайшли?

Вінґе кивнув.

— Можливо. Ти, часом, не знаєш, де може бути місце, що називається Фоґельсонґ?

Блум потер очі.

— Фоґельсонґ — це спадковий маєток неподалік від королівських володінь у Весбю. Належить роду графів Бальків. Простий герб, як у всіх давніх родів — біла навкісна смуга на чорному щиті. Але наскільки я знаю, Бальків з Фоґельсонґу вже майже не залишилося. Ґустав Адольф Бальк засідав у державній раді кілька десятиліть тому. Здається, утік за кордон. Думаю, що в нього лише один син. Великий був рід, сильний, багатий… А тепер все минуло. Більше нічого не знаю.

Блум ще не закінчив розповідати, а Вінґе вже вибігав з кабінету.

Вулиця Чепманґатан зовсім близько від Слоттсбакена. Вузька й безлюдна. Заметіль помітно вгамувалася, починався новий день, але зимова темрява ще кілька годин не випустить сонце на овид. Вінґе, притримуючи капелюх рукою, весь час озирався, сподіваючись побачити хоч якийсь екіпаж. Кардель слухняно йшов за ним, але його мучили погані передчуття. Ще недавно він думав, що все розвивається надто повільно, але зараз події, здавалося, полетіли галопом.

— Ти думаєш, нам варто зразу отак бігти туди? Може, треба підготуватися?

— Що ти пропонуєш? — кинув Вінґе через плече.

Кардель послизнувся на засніженій бруківці й вилаявся.

— Взяти кожному по шпазі, сховати по кинджалу в чоботі й ще по одному в рукаві? Пістолі й мушкети теж візьмемо? А гармату