Ніклас Натт-о-Даг - 1793

— Не розумію, як це нас наближає до розкриття загадки справжнього імені Карла Югана.

— Яке сьогодні число?

Тут Карделеві довелося трохи подумати. Для нього весь цей час, відколи він отримав звістку про смерть Вінґе, — один довгий день з невеличкими перервами на сон. Вінґе звернувся до чергового, якому мимохіть довелося знову прокинутися і відповісти:

— Сьоме. Субота.

— А котра година?

— Північ.

— Не можна гаяти часу, Жане-Мішелю. У «Біржі» зараз Нурлін прощається з колегами перед відставкою. Якщо щастя на нашому боці, ми його ще там застанемо. Нам конче треба з ним поговорити, перш ніж він виїде на нове місце служби.

Вони пішли вгору вулицею до площі Стурторґет, з лівого боку якої розташувалася «Біржа». Вінґе полегшено видихнув, коли побачив, що вікна в «Біржі» ще світяться — товариство не збирається розходитися так рано. На кожному вікні горять свічки. У залі під стіною стоїть довгий стіл, посередині звільнено місце для танців. Підбори танцюристів так гупають у такт музикам, що аж кришталеві люстри гойдаються. Кардель між присутніми бачить чимало знайомих облич — гостей не менше двох сотень. Сам губернатор Стокгольма Моде хвацько витанцьовує у самому центрі — пика червона, краватка теліпається десь за спиною. Туди-сюди з келихами шампанського ходять знайомі з управління. Біля стіни став випорожнити сечовий міхур голова Торговельної колегії Седерельм. Він дивиться кудись угору й сміється.

— Схоже, Нурліна поважали в місті, — буркнув Кардель.

Вінґе киває на знак згоди:

— Він одержав відставку саме через те, що порядна людина й хороший поліцейський. Не бачиш його?

Кардель роззирнувся.

— Сидить за почесним столом.

Вінґе пішов у куток зали до Нурліна. Поліцмейстер вже чимало випив, ніс і щоки червоні, а службова перука розпатлана й зсунута на потилицю. Побачивши Вінґе, встає з місця:

— А я чув, що ти помер, Сесіле! Чи ми так гучно святкували, що й тебе підняли з мертвих?

— Ти мене бачиш лише тому, що й сам мертвий, Югане Ґуставе. Твоє тіло лежить на підлозі зали — ти помер, захлинувшись вином. Я прийшов показати тобі дорогу до берегів Стікса й передати Харону.

Нурлін здригнувся так, що аж розлив вино з келиха. Кров ударила йому в голову, і він кілька секунд не знав, що йому відповісти, аж доки якась дівуля з фрегатом у зачісці не зачепила його, протискаючись до виходу. Аж тоді Нурлін зареготав.

— Чорт забирай, Сесіле Вінґе! Привид Індебету п’яний! Ніколи раніше не бачив тебе п’яного й не чув, щоб ти жартував. Припускаю, що це взаємопов’язано. Але, щоб ти знав, якщо раптом і далі вдаватимеш привида — гикавка тебе видає.

Нурлін розвів руки, ніби бажаючи показати, скільки у світі несправедливості:

— Отже, моя поліцмейстерська історія завершилася. Якщо навіть у Вестерботтені буде надто холодно, мене хоча б грітиме думка, що я більше не мушу копатися у столичних інтригах.

— Ти знаєш, коли Ульгольм офіційно починає службу?

Нурлін став серйозніший:

— Точно не знаю. Може, за тиждень. Мені шкода, що не зміг виторгувати тобі більше часу.

— Та я все-таки хочу ще дещо в тебе попросити. Коли я прийшов до тебе в кабінет після огляду мерця з Фатбурену, твій стіл був завалений нерозпечатаними листами, тими доносами від шпигунів Лільєспарре, який вже давно в Померанії. Ті листи ще там? Чи ти вже все викинув?

— Ні, то завдання для Ісака Блума.

— Я маю підстави вважати, що розгадка вбивства, яке ми з Жаном-Мішелем намагаємося розкрити, може ховатися в тих паперах. Дозволиш мені, Югане Ґуставе, переглянути їх? Зараз.

— Якщо це все, чого тобі від мене треба, — це найменше, що я можу зробити. Візьми з собою Блума — він уже достатньо випив.

Нурлін кинув багатозначний погляд на Карделя.

— Тільки не залишай його без нагляду, особливо на сходах. Недавно бідолаха послизнувся і дуже розбив обличчя…

Ісак Райнгольд Блум розмовляв з двома дамами в широких сукнях і з до білого напудреними фізіономіями. Побачивши Карделя, він впустив на підлогу келих і смикнувся. Мікелеві довелося схопити секретаря за шию, щоб той не заліз під стіл.

— Не бий мене!

У бідолахи підігнулися коліна, і він не впав тільки тому, що Кардель тримав його. Вінґе поклав руку Блумові на плече, намагаючись заспокоїти його. Секретар насилу погодився випити ще келих вина. З кожним ковтком до нього поверталося самовладання. У передпокої попросив принести його поношений плащ. Вінґе перший вийшов за двері. На сходах перед «Біржею» кілька гостей сіли подихати свіжим повітрям. Дівчина з непокритими плечима намагається язиком зловити сніжинку, кілька чоловіків плещуть у долоні й підбадьорюють її. Один з них відступив на крок назад саме тієї миті, коли з дверей виходив Вінґе. Вони зіткнулися, чоловік обернувся, вони зустрілися поглядами й одразу впізнали один одного. Вінґе завмер:

— Їлліс Тоссе. Не бачив тебе від самого навчання в університеті. І навіть не чув, аж до того часу, як ти послав Нурлінові листа, у якому назвав мене якобінцем.

Щоки й ніс Тоссе червоні від випитого, але говорить впевнено:

— Сесіл Вінґе! Хотів би сказати те саме про тебе, але, на жаль, останніми днями твоє ім’я можна почути скрізь.

Скривив трагічну міну, потім криво посміхнувся:

— Але якщо я правильно зрозумів, це не надовго.

— Як там мадам Сакс поживає? — поцікавився Вінґе.

Тоссе розвів руки:

— Важко працює, намагається знову заслужити довіру, яку втратила. Дім Кейсера тимчасово порожній, але братство має багато інших місць, куди можна піти. Тож ти не маєш відчувати докорів сумління, що залишив когось без розваг.

— А ти, Їллісе, з тих, хто спостерігає, як людей мучать і ґвалтують, чи й сам мучиш і ґвалтуєш? Наскільки я тебе пам’ятаю з Уппасали, ти радше з тих перших…

Тоссе підступив на крок, поклав руку Вінґе на плече й тихо довірливо сказав:

— Сесіле, я знаю, що тобі залишилося вже недовго, а смерті від сухот у закривавленому ліжку нікому не побажаєш. Але втішся тим, що якби ти й далі боровся проти Евменідів, тебе чекала б значно гірша доля і значно страшніша смерть. У світі є речі, яких ніхто не може змінити. І право сильного — одна з таких речей, хай що там казав би твій любий Руссо.

Вінґе відштовхнув руку Тоссе.

— Якби Ройтергольм не відправив Нурліна у відставку, вас швидко прибрали б до рук.

Тоссе закинув голову й розсміявся:

— Ройтергольм? Сесіле… Ти завжди був таким дивним… Неймовірне поєднання проникливості й дитячої наївності.

Одним ковтком допив вино з келиха, недбалим рухом кинув його на сніг і пішов назад до своєї компанії. Глузливий усміх так і не сповз з його