Філіп Кіндред Дік - Затьмарення, Філіп Кіндред Дік

дозвіл; ніколи не підіймайся туди без дозволу, — Джордж ляснув його по спині. — Добре, Брюсе? Зрозумів?

— Добре, — відказав Брюс, миючи підлогу.

— Ти прибиратимеш у туалетах і виконуватимеш подібну роботу, доки не навчишся робити це справді добре, — сказав Джордж. — Неважливо, що саме робить людина; головне, щоб вона розуміла, що їй це вдається, і щоб вона цим пишалася.

— Я коли-небудь стану таким, як раніше? — запитав Брюс.

— Саме те, ким ти був, привело тебе сюди. Якщо ти знову станеш таким, як раніше, то рано чи пізно це знову приведе тебе до нас. Наступного разу ти можеш сюди навіть не дістатися. Хіба не так? Тобі пощастило, що ти до нас потрапив; тобі ледь вдалося.

— Мене сюди хтось привіз.

— Тобі пощастило. Наступного разу може статися навпаки. Тебе можуть викинути десь на трасі й махнути на тебе рукою.

Він продовжував мити підлогу.

— Найкраще почати з умивальників, тоді переходиш до душових, потім — унітази, а підлогу миєш останньою.

— Добре, — відказав Брюс і відставив швабру.

— Це вимагає певних навичок. Ти ще навчишся.

Зосередившись, Брюс побачив тріщини в емалі умивальника перед собою; він пирснув на тріщини засобом для миття й увімкнув гарячу воду. Піднялася пара, і Брюс завмер у ній, зовсім не рухаючись. Йому сподобався запах.

Після ланчу він сів у кімнаті для відпочинку випити кави. Із ним ніхто не розмовляв, оскільки всі розуміли, що в нього абстиненція. Попиваючи з чашки каву, він дослухався до розмови інших. Вони всі були між собою знайомі.

— Якби ти зміг бачити очима мерця, то не зміг би ворушити очними м’язами, тому не мав би змоги сфокусуватися. Ти б не зміг покрутити головою чи поворухнути очима. Тобі довелося б лише чекати, доки який-небудь об’єкт не з’явиться перед тобою. Ти б закляк. Лише чекав би й чекав би. Це було б жахливо.

Він дивився на пару від своєї кави, лише на неї. Пара здіймалася; йому подобався запах.

— Гей.

Його торкнулася рука. Жіноча.

— Гей.

Брюс дещо скосив погляд убік.

— Як справи?

— Добре,— відповів він.

— Почуваєшся краще?

— Я почуваюся добре, — відказав Брюс.

Він дивився на свою каву і її пару, але не на жінку чи будь-кого іншого; Брюс роздивлявся каву. Йому подобалися тепло і запах.

— Ти міг би бачити когось лише тоді, коли вони проходили б просто перед тобою, і тільки тоді. Або ж у тому напрямку, в якому б ти дивився, і в жодному іншому. Якби листок чи ще щось впало б тобі на око — це був би кінець, так тривало б цілу вічність. Усього лише листок. І все; ти не зміг би розвернутися.

— Добре, — проказав Брюс, обома руками тримаючи чашку з кавою.

— Уяви, як це — бути при тямі, але мертвим. Ти бачиш і навіть розумієш, проте не живеш. Просто дивишся. Розпізнаєш усе, але не живеш. Людина може померти, а втім — лишитися. Іноді те, що дивиться на тебе з людських очей, померло ще колись давно у дитинстві. І це мертве всередині людини дивиться на тебе. На тебе дивиться не лише тіло, всередині якого нічого немає; у ньому досі щось є, просто воно померло, однак і далі невпинно дивиться; воно не може це припинити.

— Цей означає померти, — відказала інша людина. — Не мати змоги припинити дивитися на те, що перед тобою. На якусь чортівню в себе перед очима, нічого не в змозі з цим вдіяти, ні обрати щось інше, ні щось змінити. Можеш лише змиритися з тим, що поставили перед тобою, і все.

— А як щодо того, щоб вічно дивитися на банку пива? Це було б не так уже й погано. Не було б чого боятися.

Перед обідом, яким їх годували в їдальні, був Час ідей. На дошці різні працівники центру записували Ідеї для обговорення.

Він сидів, затиснувши руки між ногами, дивлячись на підлогу, і слухав, як нагрівалася велика кавоварка; вона гуділа г-у-у-г-у-у, і цей звук його лякав.

Живі й неживі об’єкти обмінюються між собою властивостями.

Усі люди, що сиділи поруч на складаних стільцях, обговорювали це. Здавалося, що вони були знайомі з такою Ідеєю. Вочевидь, вона належала до насадженого «Нью-Пас» типу мислення, можливо, їх навіть змусили спершу її запам’ятати, а тоді знову й знову про це думати. Г-у-у-г-у-у.

Потяг неживого сильніший за потяг живого.

Вони обговорили і це. Г-у-у-г-у-у. Гул кавоварки ставав дедалі гучнішим і все більше його лякав, однак він не рухався й не дивився в її бік; він сидів на місці й слухав. Через кавоварку було важко розчути, що вони говорили.

— Ми приймаємо у себе надто багато неживого потягу. І завдяки обміну... Може, хтось піде й подивиться, чого ця клята кавоварка так гуде?

Обговорення призупинилося, доки хтось перевіряв кавоварку. Брюс сидів, дивлячись на підлогу, і чекав.

— Я напишу це знову. Ми обмінюємося завеликою кількістю пасивної життєвої енергії з довкіллям.

Почалося обговорення. Кавоварка затихла, і всі вишикувались по каву.

— А ти кави не хочеш? — запитав чийсь голос, його торкнулись. — Нед? Брюс? Як його звати — Брюс?

— Добре, — він підвівся і пішов за ними до кавоварки. Дочекався своєї черги. Вони поспостерігали, як він налив у свою чашку вершки та поклав цукор. Простежили, як він повернувся на своє місце, до того ж стільця; Брюс пересвідчився, що знайшов саме той, тоді всівся й продовжив слухати. Тепла кава та пара від неї покращували йому настрій.

— Активність зовсім не обов’язково означає життя. Квазари — активні. А чернець під час медитації не є неживим.

Він сидів, дивлячись на порожню чашку; вона була виготовлена з порцеляни. Перевернувши її, Брюс побачив на денці напис та тріщини. Чашка виглядала старою, але була виготовлена в Детройті.

— Закільцьований рух — найбільш нежива форма у всесвіті.

Чийсь інший голос проказав: «Час».

Відповідь була йому відома. Час — закільцьований.

— Так. Наразі ми маємо зробити перерву, але, може, хтось має бажання швидко прокоментувати це наостанок?

— Ну, йти шляхом найменшого спротиву — це правило виживання. Йти, але не вести.

— Так, послідовники переживуть лідера,— мовив інший, старший голос. — Як сталося з Христом. А не навпаки.

— Зараз краще поїсти, бо рівно за десять шоста