Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Ми якраз проходили мимо місця ночівлі, коли їхали сюди — ліс ми вже залишили позаду і тепер мчали ущелиною, — коли я розрізнив переслідувачів на відстані півмилі вище. Це був один із найбільших човнів веллоського флоту. Потім місяць перемістився і протягом кількох годин я човна не бачив. Але було чутно, що він. до нас усе ближче й ближче, як вірний шукач, що наганяє раба-втікача.

Наші веслярі почали втомлюватися. Ми з Хансом узялися за весла, щоб двоє з них могли відпочити і поїсти. Потім ми змінили другу пару. Наш човен втратив при цьому деяку відстань, оскільки ми непризвичаєні були до веслування. Втім, завдяки швидкості течії, брак спритності великої ролі не відігравав.

Нарешті почало світати, відблиск дня проник до ущелини, і при слабкому непевному світлі я побачив переслідувачів за якихось сто ярдів позаду. То було чарівне у своєму роді і незабутнє видовище. Круті схили кам’яного громаддя; вузька смуга синього неба між ними. Темний бурий потік, а його поверхнею ковзає наш вутлий човник із чотирма змученими веслярами, а за ним мчить велике бойове судно, присутність якого видає чорний силует остова і білі смужки збитої веслами піни.

— Вони швидко йдуть, баасе, а нам ще далеко. Вони нас скоро наздоженуть, баасе, — сказав Ханс.

— Отже, ми маємо затримати їх трохи, — відповів я похмуро. — Подай мені рушницю, Хансе, а сам бери вінчестера.

Лежачи на дні човника, вперши руки в корму, ми вичікували зручного моменту. Та ущелина розширилася, і ми досить чітко могли бачити наших переслідувачів уже за п’ятдесят ярдів від нас.

— Цілься нижче, Хансе, — сказав я і випустив обидва заряди з рушниці у двох передніх веслярів.

Ханс не змусив себе чекати, й оскільки вінчестер був на п’ять зарядів, продовжував ще стріляти, коли я вже закінчив.

Результат позначився миттєво. Кілька чоловік полягло, кілька весел упало у воду — не скажу скільки, — і здійнявся стогін і крик поранених та їхніх супутників. Серед полеглих був, мабуть, керманич. Човен закрутився і якийсь час стояв упоперек течії, підставляючи під постріли дно і ризикуючи перекинутися. Я зарядив рушницю і всадив у неї дві розривні кулі, надіючись пробити дно. Мабуть, я досяг мети, оскільки, виправивши курс, вони пішли значно повільніше, і мені здавалося, що один з веслярів вичерпував воду.

А ми летіли вперед, користуючись затримкою ворога. Але наші люди були дуже стомлені. Руки у них покрилися пухирями, і лише страх смерті змушував їх веслувати. Наше просування сповільнювалося — ми рухалися тільки завдяки течії, тому човен веллосів, що мав, мабуть, запасних веслярів, знову почав наздоганяти нас.

Тепер річка звивалася ущелиною, так що ми лише зрідка могли бачити наших переслідувачів. Але щоразу, як випадала нагода, я хапав вінчестер і стріляв, поза сумнівом, завдаючи ворогу втрат і затримуючи його хід.

Зрештою, ми досягли повороту, від якого річка бігла близько милі абсолютно прямим руслом, наприкінці якого розливалася вже знайомим нам болотом.

До цього часу обидва човни йшли зовсім тихо, оскільки і переслідувачі і переслідувані знесиліли. Щоразу, коли була змога прицілитися, я стріляв у ворогів, але вони йшли вперед, уперто і мовчки. Вже нас відділяло якихось двадцять кроків. Пролетіло кілька списів, і один із них встромився у дно нашого човна, трохи зачепивши мою ногу. Але в цьому місці ущелина була така тісна, що мені довелося припинити стрільбу; я вирішив приберегти заряди для останньої сутички. Нарешті, ми досягли кінця ущелини і врізалися в першу мулисту мілину болота.

Ті переслідувачі, хто був іще неушкоджений, робили останні зусилля, щоб нас наздогнати. При яскравому світлі, що падало позаду нас, я бачив їхні очі і висунуті язики, що пересохли.

— Хапай, що в нас є, і біжи! — крикнув я, згрібаючи в оберемок рушницю і все, що було під рукою, не забуваючи патронів, які ще залишилися.

Інші вчинили так само — не думаю, щоб у човні залишилося що-небудь, окрім весел. Потім я вискочив на берег і побіг праворуч краєм болота. Ханс і наші веслярі мчали за мною. Пробігши ярдів шістдесят, я в повній знемозі опустився на пагорбі, бо зомлілі ноги не могли нести мене далі, і чекав, що станеться. Далебі, я так змучився, що швидше був готовий померти на місці, ніж намагатися бігти вперед.

Ми сіли всі рядком, чекаючи нападу. Але його не було. Поблизу мілини веллоси склали весла і якийсь час сумно сиділи у своєму судні, поки не відсапалися.

Потім уперше за весь час переслідування ці німі нишпорки дали волю язикам, і на нас полилися прокляття, особливо ж на наших чотирьох веслярів, неофітів Хоу-Хоу. Веллоси кричали, що закон забороняє їм далі переслідувати втікачів, а вони (тобто втікачі) помруть, як помер Іссикор, що покинув країну. Один із наших не стримався від спокуси і в’їдливо заперечив, що дехто з переслідувачів помер, спробувавши затримати нас у країні, в чому вони можуть переконатися, перерахувавши своїх веслярів.

На цю очевидну істину переслідувачі нічого не відповіли, як і на запитання, хто послав їх у погоню за нами. У наш маленький човен вони склали тіла своїх убитих і тихо рушили вгору за потоком, потягши його за собою. Більше я не бачив цих прекрасних фанатичних облич