Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- А буває ще так: вовкулака людину навіть не загризе, а просто вкусить. І кінець! Щоночі бідолаха на звіра перекидається, до ранку по лісу бігає, а потім знову в людину і так мучиться, мучиться, доки його хтось не вб’є або не розворожить. Отак, видно, і з Панченком було. Перестрів його десь вовкулака і або загриз, або вкусив.

- То що я маю робити, шановні мої експерти? Всі ліси-переліски, комиші, пустирі ми, звичайно, тричі прочешемо. Як є останки - цілі або пошматовані - обов’язково знайдемо. А якщо він, припустимо, живий і тільки у вовчій шкурі бігає, що тоді? Таких людей, котрі можуть вовкулаку в людину, як ви кажете, розворожить, за моїми даними у Великих Колодах теж нема. Не кликати ж Вітю Пальчика. Той лише чужу дурість на власний прибуток обертає.

- Як то немає? - дуетом обурилися бабусі. - А твоя сестричка? Сам отой…екстрасекс, котрий Пальчик - то він сам казав…

- Моя сестричка - не по тому дєлу. Ви поменше всіляких там Пальчиків слухайте… А от облаву організувати на вовків, це в принципі можна, але що з того? Ну, вб’ємо цього, як ви кажете, вовкулаку. А то виявиться зниклий Панченко. Що тоді? Того, хто стріляв - під суд за вбивство, а мене з вами - туди ж. За організацію і співучасть. Вам, звісно, умовно дадуть - з поваги до старості, а мені на всю котушку.

- А не треба вбивати! - замахали руками бабці. - Дурість яка! Маріє, слухай, ми тебе зараз навчимо. Візьмеш паска, можна свого, можна чоловікового. І у дванадцять ночі підеш на перехрестя. Перестрінеш вовкулаку…

- Громадяночки! - навіть не закричав, а зарепетував Олексій, - Ніхто нічого не візьме і нікуди не піде! Це ви, шановні зараз встанете і самі знайдете двері. Бо їй бо - виведу! Не буду я свою сестричку підставляти! У крайньому випадку сам піду, бо вовкулаки міліцейської форми бояться так само, як і осикового кілка.

- То упирі бояться… - намагалися заперечити бабці, але Олексій грізно підвівся з-за столу і це нарешті подіяло.

Коли двері за бабусями зачинилися, він зізнався:

- Я їм ото пояснюю, а сам думаю: Господи, що я мелю?

- Братику, - заспокоїла я його. - Не все, що старі люди кажуть, варто на глум брати. От скажи мені: чому ми з Павлом ніколи новонароджених поросят нікому не показуємо, доки не підростуть? І про опорос навіть ти не знаєш. Це перше. Друге: чому в нашому селі люди мітлу в сінях чи біля хліва завжди пруттям догори ставлять, а не навпаки? І чому біля дверей комори вісь від старого воза чіпляють?

- Про підкову над дверима до хати знаю. То на щастя. А щодо мітли і вісі - чесно скажу: не знаю… але пам’ятаю, як від баби в дитинстві тим пруттям пару разів нижче спини заробив за те, що двір підмів, а потім мітлу неправильно поставив.

- Так ото ж - поросят нікому не показують, щоб не наврочили. А щодо мітли, так це аби вештиці до хліва не занадилися.

Братик спантеличено глянув на мене і признався:

- Щодо наврочення, то про це я чув. Сам часом тричі плюю через ліве плече. А вештиці - це хто?

- А це відьми, тільки не ті, що чужих корів уночі доять і раз на рік на Лису гору на свій семінар літають, а особливо люті. Вони не тільки худобу, а й людей зі світу зводять.

- Сестричко, кохана, і ти у все це віриш? Я вже не питаю, звідки тобі все це відомо.

- Братику мій дорогенький, якби я вірила тільки у те, що в книжках написане, то я би зараз зі своєю вищою освітою у кращому разі у Софиного Зятя в генделику підлогу мила.

Каюся, не сказала я братикові головного: що не тільки я в нашому селі на так звані забобони зважаю, а й ще дехто. Конкретно - ті, хто колись на сусідів доноси в райком писав, а тепер вночі у нас під свинарником попіл розсипає - щоб невдача клятим куркулям була. Сипте, сипте! У нас із Павлом для таких, як ви навмисно будяк проти хвіртки росте. Діє краще колишнього партконтролю, недаремно друга назва його - чортополох.

- Ну, якщо ти така розумна, то підкажи, де я маю тих вовкулаків шукати.

- Як де? - почулося від дверей, -у Дем’яновій балці, де ж іще.

Ми з братом аж підскочили від несподіванки. Виявляється, обидві бабусі повернулись і з задоволенням підслуховували під дверима, як молодь перемиває їм кісточки.

Що ж до Дем’янової балки - глибоченької улоговини на півдорозі між залізничною колією і нашим селом - то нею лякали не одне покоління неповнолітніх неслухів. Та що там дітвору, коли навіть дорослі намагались, як стемніє, не потикатися у це зачароване місце і робили зайвий гак у кілька кілометрів через роз’їзд. А все тому, що в цій балці колись, ще за царя, сільські дядьки вбили конокрада на ім’я Дем’ян. Заловили на гарячому, коли він пильником коням залізні пута розпилював, але до поліції здавати не стали. Вивели у балочку і забили до смерті. Там-таки і закопали.

Відтоді це страшне місце офіційно вважалося нечистим.

Шериф отямився першим:

- Ну, раз ви так і не пішли, то заходьте знову. Чого вже там - через поріг балакати. Чому це ви раптом Дем’янову балку пом’янули?

Бабусі з відповіддю не поспішали.