Жюль Верн - 20 000 льє під водою

що дюгонь кидається на китоловів і перевертає їхні човни, — відповів капітан Немо. — Але пану Ленду дюгонь не страшний. У нього орлиний зір і тверда рука. Я особисто раджу йому постаратися і не дати дюгоню втекти, бо його м'ясо вважається делікатесним, а пан Ленд любить всілякі смакоти.

— О-о! — вигукнув канадець. — То він ще й смачний!

— Так, пане Ленд! М'ясо дюгоня не відрізнити від яловичини, воно надзвичайно цінне. У Меланезії м'ясо дюгоня подають лише до князівського столу. За ним полюють просто по-варварськи, так що дюгонь, як і ламантин, вже рідко зустрічається.

— А якщо цей дюгонь — останній серед дюгонів? — серйозно запитав Консель. — Може ж таке бути. Можливо, варто зберегти його в інтересах науки та й для розмноження роду.

— Може й останній, тоді його слід упіймати в інтересах кулінарії, — відповів канадець.

— То ж до справи, пане Ленд! — сказав капітан Немо. Тим часом на палубу вийшло семеро матросів з команди «Наутилуса». Один із них тримав у руці прив'язаний до шнурка гарпун, типовий гарпун, яким зазвичай користуються китобої. Шлюпку зняли з прив'язі, вийняли з гнізда і спустили на воду. Шестеро веслярів сіли на весла, сьомий став за кермо, Нед, Консель і я примостилися на кормі.

— А ви, капітане? — запитав я.

— Я залишаюся, професоре! Бажаю успіху!

І шлюпка відчалила. Веслярі дружно налягли на весла, і ми помчали назустріч дюгоню, що плавав на відстані двох миль од «Наутилуса». Наблизившись до тварини на декілька кабельтових, веслярі сповільнили хід шлюпки, весла безшумно опускалися у спокійну тиху воду. Нед Ленд, озброєний гарпуном, стояв на носі. Зазвичай до китобійного гарпуна прив'язують дуже довгі мотузки, які легко розмотуються, коли поранена тварина іде під воду. Але мотузка цього гарпуна була порівняно короткою, лише двадцять метрів завдовжки, на другому кінці був прив'язаний пустий бачок, що мав указувати, в якому місці під водою знаходиться тварина.

Я трохи підвівся і почав уважно розглядати противника нашого канадця. Дюгонь, або, як його іноді називають, індійський морж, дуже схожий на ламантина. Його продовгувате тіло закінчується надзвичайно довгим хвостом, а бічні плавці — справжніми пальцями. На відміну від ламантина, верхня щелепа дюгоня має два довгі і гострі зуби, що розходяться по обидва боки пащі.

Дюгонь, якого ми зустріли, був колосальний — не менше семи метрів завдовжки. Тварина не рушала з місця. Здавалося, дюгонь просто заснув на поверхні води.

Шлюпка безшумно підійшла ближче до нерухомої туші і зупинилася за п'ять метрів від неї. Я зіскочив на ноги. Нед Ленд, трохи відкинувшись назад, заніс руку і метнув гарпун.

Почувся свист, і дюгонь зник під водою. Вочевидь, гарпун, кинутий з великою силою, ударив об воду.

— Хай йому грець! — крикнув розлючений канадець. — Я схибив!

— Не журіться! — сказав я. — Тварина поранена, ось сліди крові на воді! Але дюгонь тягне за собою вашу зброю.

— Гарпун! Мій гарпун!.. — закричав Нед Ленд. Матроси знову налягли на весла, а керманич направив шлюпку туди, де бачок спокійно погойдувався на хвилях. Виловивши гарпун, ми почали вистежувати тварину.

Дюгонь час від часу випливав на поверхню, щоб подихати. Мабуть, рана була неглибока, бо вона не ослабила тварину, дюгонь плив дуже швидко. Наша шлюпка мчала за ним. Часом ми майже наздоганяли тварину, і канадець вже заносив над головою свій гарпун, але дюгонь щоразу в останній момент пірнав під воду.

Можна собі уявити, як лютував Нед Ленд! Він проклинав тварину, лаявся і аж тремтів від гніву. Я також був розчарований, що дюгонь не дається нам у руки.

Ми вистежували дюгоня добру годину, і я вже було подумав, що це марна справа, і що тварина невловима. І раптом дюгонь вирішив помститися нам, своїм кривдникам: тварина, яка досі тікала, тепер вирішила напасти і ринула просто на шлюпку.

Наш гарпунер помітив маневр дюгоня.

— Увага! — крикнув він.

Керманич вигукнув щось на загадковій мові екіпажу, вочевидь наказав веслярам бути напоготові.

Дюгонь був на відстані двадцяти футів від шлюпки, він втягував повітря своїми широкими ніздрями, які розташовувалися не в нижній, а у верхній частині морди. Передихнувши, він знову кинувся до шлюпки.

Ми не встигли вивернутися від удару, шлюпка накренилася і зачерпнула чимало води. Та завдяки спритності керманича удар пішов навкіс, а не в лоб, тому шлюпка не перевернулася. Нед Ленд часу не гаяв: він заліз на форштевень і лупив гарпуном гігантську тварину, яка, встромивши зуби в планшир, піднімала шлюпку над водою, як лев піднімає у повітря козлика.

Навіть не знаю, чим би закінчилася ця історія, якби канадець, врешті-решт не завдав дюгоню смертельного удару в серце.

Почувся скрегіт зубів об залізну обшивку шлюпки, і дюгонь пішов під воду, тягнучи за собою наш гарпун. Та бачок невдовзі сплив на поверхню, а ще через короткий проміжок часу показалась туша мертвої тварини, що виплила черевом догори. Ми зачепили багром тушу дюгоня, взяли її на буксир і потягли до «Наутилуса».

Щоб підняти тіло дюгоня на палубу, довелося використати наші найміцніші талі. Туша тварини важила п'ять тисяч кілограмів. Тушу розділяли під пильним наглядом канадця, який вникав у всі деталі цієї непростої операції. За свої старання ми отримали винагороду: на вечерю стюард подав страву з м'якоті дюгоня, майстерно приготовлену коком. М'ясо мені смакувало, воно було смачніше навіть за телятину.

Наступного дня, 11 лютого, запаси «Наутилуса» збагатилися ще однією прекрасною дичиною. Зграйка морських ластівок опустилася на палубу нашого судна.

Це були нільські крячки, або чеграва, вид sterna nilotca. Вони водяться лише в Єгипті. Ці птахи мають чорний дзьоб, сіру голову, білі цяточки довкола очей, сіруваті крильця, спинку і хвіст, білі черевце, горло, шию і верхню частину голови, а лапки червоні. Нільські крячки — надзвичайно смачна дичина.

«Наутилус» ішов середнім ходом, так би мовити, прогулянковим. Я помітив: що ближче ми підходили до Суеца, то більш прісною ставала вода у Червоному морі.

Близько п'ятої години дня ми побачили на півночі мис Рас-Мухаммед. Цей мис утворює окраїну Кам'янистої Аравії, що пролягла між двома затоками, Суеца і Акаби.

У Суецьку затоку «Наутилус» увійшов через протоку Джубаль. Я добре бачив високу вершину мису Рас-Мухаммед, яка гордо височіла над двома затоками. То була гора Ореб, біблійний Синай, на вершині якого Мойсей зустрівся з Богом віч-на-віч.

О шостій годині «Наутилус» плив, пірнаючи і виринаючи. Коли ми виринали, то могли бачити місто Тор, що розташувалося углибині бухти, води якої за спостереженням капітана Немо мали червоний відтінок. Мені поталанило, я сам у цьому переконався, бо ми дісталися