Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

Поздоровлення. Кароль проковтнув їх через силу.

Пощастило вам у Ступольні. Добре мені щастя — зірваний мітинг. Зате підпілля скомпрометоване. Новак — вправний стрілець. Не треба йому нагадувати, що він убив людину, зблизька, з тридцяти кроків; може, в цій похвалі була якась іронія, осуд, стріляти — обов’язок інших. Які настрої? Настрої добрі. Всім набрид безлад, люди хочуть жити спокійно. Це треба використати, підтримка народної влади означає підтримку спокою. Люди дедалі краще це розуміють.

Кароль відмовився від запропонованої машини, пішов додому пішки і звернув до лікарні. Все це сталося так швидко! Він не міг покласти бандита у власній хаті, то поклав його другого дня у Ступольні. Стріляючи, згадав військового прокурора, який виконав вирок замість солдатів із збунтованого взводу. Так треба, інакше не можна. Але було б краще, якби цього невідомого вколошкав хтось інший. Чужий. Або Чеслав, приміром. Чеслав уже спить, тільки в родильному відділі світиться. В червні сюди прийде Магда, щоб народити сина. Сина секретаря повітового комітету, вправного стрільця. Кущі жасмину за залізною огорожею лікарні тепер білі від снігу, для Магди вони будуть білі від цвіту. І розливатимуть пахощі любі, як співається в одному танго. Танго для Магди, жасминове танго. Після весілля ми не танцювали. В Ступольні теж був танець. Тільки невідомо, як його назвати. Люди прагнуть спокою. Щоб народжувати й танцювати. І не зогледяться, як побудують соціалізм. Для Смоляка соціалізм — це будівля з порожнистої цегли та черепиці. Добре мати таку спрощену уяву.

В адвокатському вікні зелений прапор, фальсифікований символ. Людина не може обійтися без символів. Іноді, вмираючи, людина сама стає символом. Як Бартек у масштабах Кольська. Як Варинський[39] — у масштабах всієї революції. Революцію не роблять у білих рукавичках. Ленін. Комунізм — це влада Рад плюс електрифікація всієї країни. Увесь народ голосує за «3». «За трійку», як каже Чеслав. За соціалізм. Голосує за сотню-дві кроків од убогої центральної площі. Взимку замети, весною і восени — калюжі, влітку — пилюка. «Пане секретар, а за соціалізму Кольсько зроблять справжнім містом? Я не чорний реакціонер, я просто питаю». Сміх. Нестримний регіт. Сміється той, хто сміється останній.

З хвіртки виходить Петер, махає порожнім рукавом, не дочекався сьогодні Кароля, може, щось сталося. Але Кароль сховається в тіні, пережде, нема охоти балакати з Петером, бо перше питання буде про Ступольну. Небо вияснюється, проглядають зорі, коли стоїш, дивишся здебільшого на небо, коли йдеш, — дивишся під ноги. Тільки Петер ходить по пам’яті, мов кіт.

— Їсти будеш? — питає Магда ніжно й тихо, питає з надією, їй хочеться, щоб він попоїв, щоб не був удома, наче чужий, з обов’язку.

— Я не голодний, перекусив у їдальні.

Кароль нишпорить у шухлядах стола, дістає сигарети.

— Знов палиш. Ти ж кинув палити.

— Не борони йому, Магдо, — озивається мати. — Знаєш, Каролю, завтра Чеслав вертається додому на поправку.

Ксавера — біля дверей, з котом на руках, «ну й гладючий став котяра, нарешті Ксавері є з ким спати». Але вийти не поспішає.

— Я втомився, — кидає Кароль з явним натяком.

— На добраніч, — каже Ксавера й виходить якомога повільніше.

Ще десять хвилин, ще чверть години. Мати стоїть біля груби, згорнувши руки на грудях, і дивиться на Кароля, стежить за кожним його рухом, вона рада, що Кароль повернувся, рада, що Чеслав прийде додому на поправку, їй хочеться висловити цю свою радість, Кароль розуміє це, але не знає, що їй сказати, він стомився, від сигарети паморочиться голова, його опановує приємна знемога, заціпеніння, дуже хотілося б розповісти матері щось таке, щоб її сьогоднішня радість стала ще повнішою, але Ступольна не годиться, Сворновський не годиться, Сворновський з мишею на сідниці.

— Чого ти смієшся, Каролю?

— Пригадалась кумедна історія. — Кароль трохи збентежився, на щастя, Магда не допитується, її не дуже цікавлять кумедні спогади; за десять хвилин, за чверть години мати піде до себе, понесе свою радість за Чеслава Бартеку, що стоїть за склом, неодмінно треба умовити її, щоб улітку поїхала куди-небудь, у Закопане або до моря.

— Мамо, ви б хотіли влітку відпочити? На морі, скажімо.

— Сама?

— Я візьму відпустку, — сказав Кароль, а мати зітхнула із сумнівом.

— Я вже нікуди не поїду.

Минули ці десять хвилин чи чверть години, Магда в халаті підійшла до вікна, зачинила віконниці, перевірила, чи защіпка добре держить.

— Не бійся, він більш не прийде.

Вона не відповіла.

— Ти б убила його, якби могла? Коли він був тут, коли плював мені у вічі?

— Звичайно. Господи, вбила б, не вагаючись.

— Я вже вбив його.

Вона дивилась недовірливо, потім знеможено сіла на ліжко.

— Що ти кажеш?

— Він у мене не влучив, а я в нього влучив. Та це випадок.

— У тебе стріляли?

— Не треба про це. Шкода, що сказав тобі.

Магда довго мовчала, мабуть, повернулась до свого залу для чекання, де він був тільки випадковим супутником, який розповідає про себе далеко не все. Мовчала, аж поки заснула, чи, може, тільки вдавала, що спить, він не міг розібрати.

— Спиш? — запитав пошепки, вона не ворухнулась; надворі зарипіли кроки, Магда не сполохалась, виходить, справді спала; легкий стук у двері, Кароль обережно встав, вийшов у сіни і тільки тут засвітив світло.

— Хто там?

— Свій.

Цей голос ударив його, мов камінь, він більш не питав, не хотів ще раз почути цей голос. Тремтячими пальцями відсунув засув і сахнувся, ніби хотів тікати; в освітленому прямокутнику стояв чоловік у довгім некритім кожусі й лижній шапочці, з кудлатого коміра виринуло обличчя, заросле рудою, багато тижнів не голеною щетиною, в очах хворобливий блиск — недуга, страх чи, може, божевілля. «Все-таки, — подумав Кароль, — все-таки…»

— Ну, — мовив Бартек, — ну?

Але порога не переступив, стояв, мов привид, вигаданий Модестом, а не жива людина.

— Заходь, — сказав Кароль і погасив світло.

4

Сонце навалилось на обличчя, на очі, крізь стулені повіки в мозок просочувалась розжарена лава. Він спробував перевернутися долілиць, щоб вицідити з-під повік цей жар, але не зміг, тільки трохи підібгав ноги, тіло було нерухоме, немов приліплене до землі, болю він не почував ніде, крім голови, налитої сонячною лавою, губи, набряклі, ніби накачані якимсь густим газом, злиплись і заважали дихати, по заструпілім обличчі й просвічених сонцем повіках лазили мухи чи якісь інші комахи, він не міг від них обігнатись. «Невже в мене немає рук? — думав він. — Я б помер, коли б позбувся