Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Розділ 70.Боротьба за життя

Швидка з ревом влетіла у приймальне відділення. Двері відчинились, і фельдшери на каталці винесли Адріана всередину. Медики навколо працювали злагоджено, швидко даючи команди:

— Тиск падає!
— В операційну, негайно!
— Готуйте кров! Група А, резус плюс!

Ніку не пускали далі за скляні двері. Вона стояла, притискаючи руки до грудей, її обличчя було блідим і втомленим. Серце калатало, в голові лунало лише одне: "Будь ласка, виживи…"

Вона сіла на лавку в коридорі, затиснувши обличчя в долонях. Повз проходили лікарі, санітари, медсестри — усі кудись поспішали. Але для Ніки час зупинився.

Перед очима проносилися спогади.

Його усмішка. Як він дивився на неї, коли мовчки тримав за руку. Їх перша ніч. Як він з’явився на порозі з вином і словами "Я кохаю тебе."
І потім — її зрада. Її слабкість. Його біль. І тепер — постріл. Кров. Руки, що холонуть…

Вона не помітила, як на лавці поруч з’явилася Маргарита Сергіївна — мати Адріана. Її привезли охоронці. Жінка сіла мовчки, подивилася на Ніку.

— Це правда?.. Він у реанімації?..

Ніка кивнула, ледве стримуючи ридання.

— Це через мене… Все через мене…

— Тсс… — Маргарита взяла її за руку. — Якщо він тебе кохає, то боротиметься. А він кохає… Я це знаю.

Минали години.
Сестра винесла Адріанові речі.
Потім — один з хірургів з’явився з операційної.
Ніка підскочила:

— Лікар! Скажіть щось!

— Куля пройшла небезпечно близько до серця, але… він вижив. Ми змогли зупинити кровотечу. Зараз у стабільно важкому стані, але він бореться.

Ніка заплакала — цього разу від полегшення. Вона притислася до грудей Маргарити, мов дитина.

— Дякую… Господи, дякую…

— Він нас не залишить, Ніко. Тепер усе буде інакше…

Палата інтенсивної терапії. Тиша.

Світло ледь приглушене. Монітори рівномірно пищать, фіксуючи кожен удар серця. Адріан лежить блідий, обмотаний пов’язками, підключений до крапельниць. Його груди повільно підіймаються й опускаються.

Поруч — Ніка. Вона не зводить очей з нього вже кілька годин. Сидить на стільці, тримає його холодну руку у своїй, час від часу легенько погладжуючи пальці, ніби благаючи:

— Повернись до мене... будь ласка...

У її очах — безсонні ночі, мука, провина, і… кохання. Глибоке, справжнє, майже болюче у своїй щирості.

Вона пригадує, як колись мовчки дивилася на нього, коли він спав, думаючи, що щастя — ось воно. І тепер — це щастя балансує на межі.

Писк монітора змінюється.
Пальці Адріана злегка сіпаються.
Повільно розплющуються очі.

Ніка зривається зі стільця:

— Адріане?.. Чуєш мене? Це я… Це Ніка…

Він кліпає, намагається сфокусувати погляд. Потім — тихо, ледь чутно, сиплим голосом:

— Ти... тут?

— Я з тобою, я завжди була з тобою... — її голос тремтить, а сльози знову течуть по щоках.

— Я думав… що не встигну...

— Тихо... Не говори зараз. Головне — ти живий. Все інше неважливо.

Він ледве посміхається. Рука повільно стискає її пальці.

— Не відпускай… будь ласка...

— Ніколи. Чуєш? Ніколи більше...

Ніка нахиляється і ніжно торкається його чола губами. Її дотик — легкий, мов подих. Її очі — повні любові.

— Пробач мене… за все… — шепоче вона.

— Я тебе кохаю… — каже він у відповідь, перш ніж знову втомлено заплющити очі.

І цього разу — не у темряву, а у спокій. У безпечне місце, де він не один.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍