Емма Донохью - Кімната

— Це чудово, друзяко. А тепер покладімо її назад.

Я гладжу обкладинку «Ділана», вона стала такою гладенькою і блискучою. Як вона потрапила сюди, в пасаж?

— Обережно, не забрудни її кров’ю.

Павло кладе мені на руку паперову хустинку: бурий рушник я, певно, десь загубив.

— Може, вибереш книжку, якої ти ще ніколи не читав?

— Неня, неня. — Бронвін намагається витягти блискучий камінчик з обкладинки якоїсь книжки.

— Оплати, — каже Діна й дає ту книжку Павлові, а потім стрімголов біжить до Бронвін.

Я відкриваю сумку з Дорою, кладу туди Ділана й застібаю змійку, щоб він був у безпеці.

Коли Діна та Бронвін повертаються, ми підступаємо до фонтана, щоб почути, як хлюпочеться вода, але так, щоб нас не забризкало. Бронвін просить:

— Гроші, гроші.

Діна дає їй монетку, і Бронвін кидає її у воду.

— Хочеш теж? — звертається до мене Діна.

Мабуть, це спеціальна смітниця для дуже брудних монет. Я беру монетку й кидаю її у фонтан, а потім дістаю вологу серветку й витираю руки.

— Загадав бажання?

Я ніколи раніше не загадував бажання коло смітниці.

— А навіщо?

— Щоб дістати те, чого тобі найбільше хочеться, — пояснює Діна.

Мені найбільше хочеться повернутися в Кімнату, але, гадаю, це неможливо.

З Павлом розмовляє якийсь чоловік, раз по раз показуючи на мою сумку з Дорою.

Павло підходить, розстібає змійку і витягає «Ділана».

— Ну що ж ти, друзяко!

— Нам дуже шкода, — каже Діна.

— У нього вдома точнісінько така книжка, — виправдовується Павло. — Він подумав, що це вона.

Павло простягає «Ділана» чоловікові.

Я підбігаю й вихоплюю книжку, примовляючи:

— Гля-я-я-я-яньте, це Ділам — майстерник копати!

З наспою він набирає лопати.

Риє та й риє не знати чому...

— Він не розуміє, що робить, — каже Павло.

— ...Риє та й риє не знати чому...

— Джеку, дорогенький, це належить крамниці, — каже Діна, намагаючись висмикнути з моїх рук книжку.

Проте я тримаю її ще цупкіше й засуваю під свою сорочку.

— Я не звідси, — пояснюю я чоловікові. — Старий Нік держав нас із Ма під замком, а тепер сам потрапив у в’язницю разом зі своєю вантажівкою, але янгол його не врятує, бо він поганець. Ми тепер знамениті, одначе, якщо ви нас сфотографуєте, ми вас уб’ємо.

Чоловік тільки моргає.

— Скільки коштує ця книжка? — питає його Павло.

— Треба просканувати її на касі... — відповідає чоловік.

Павло простягає руку в мій бік, проте я лягаю на підлогу, затуляючи собою «Ділана».

— Візьмімо інший примірник і проскануймо його, — пропонує Павло й біжить назад у крамницю.

Діна озирається навсібіч з криками:

— Бронвін! Люба!

Вона підбігає до фонтана й роззирається кругом.

— Бронвін!

А Бронвін тим часом стоїть біля вітрини з сукнями і дивиться з-за неї, висолопивши язика.

— Бронвін! — верещить Діна.

Я теж висолоплюю язика, за склом сміється Бронвін.

У зеленому фургоні я трохи подрімав, але по-справжньому так і не заснув.

Норін каже, що моя сумка з Дорою просто чудова. І блискуче сердечко теж. А «Ділан-копач», певно, дуже цікава книжка.

— Як тобі динозаври?

— У нас не було часу глянути на них.

— Ой, яка шкода, — каже вона.

Норін дає мені пластир, щоб я заклеїв рану на руці, однак цього разу на ньому немає малюнків.

— Твоя Ма проспала сьогодні весь день і буде дуже рада тебе бачити.

Норін стукає в двері палати номер сім і відчиняє їх.

Я знімаю черевики, але не одяг — нарешті я знову з Ма. Вона тепла і м’яка. Я обережно притискаюся до неї, та від подушки чомусь смердить.

— Побачимося за вечерею, — шепоче Норін і зачиняє двері.

Це блювотиння, я запам’ятав його запах з дня нашої Великої Втечі.

— Прокинься, — кажу я Ма. — Тебе знудило на подушку.

Вона не прокидається, не стогне й не повертається. Вона навіть не ворушиться, коли я тягну її. Вона ніколи ще не була в такому Забутті.

— Ма, Ма, Ма...

Мабуть, вона перекинулася на зомбі.

— Норін! — кричу я і біжу до дверей.

Я не маю права заважати іншим, але...

— Норін!

Вона встигла дійти вже до кінця коридору, проте обернулася.

— Ма знудило.

— Нічого страшного, ми зараз усе швиденько приберемо. Я тільки прикочу візок...

— Ні, йдіть негайно до неї.

— Добре, добре.

Увімкнувши світло й зирнувши на Ма, вона вже не каже «добре», а піднімає слухавку і промовляє:

— Код синій, палата сім, код синій...

Я не знаю, що це означає...

Раптом я помічаю відіткнуті пляшечки з-під пігулок Ма — майже всі порожні. Вона ніколи не пила більше як дві пігулки за одним разом — таке правило. То як же пляшечки могли спорожніти? Куди поділися пігулки? Норін натискає збоку на горло Ма і, називаючи її на друге ім’я, питає:

— Чуєте мене? Чуєте мене?

Але я не думаю, щоб Ма її чула чи бачила. Я кричу:

— Це погана ідея, погана ідея, погана!..

До палати забігає багато людей, хтось тягне мене в коридор. Я верещу якомога голосніше: «Ма!» Одначе розбудити її не можу.

Життя

 в будинку з гамаком. Дивлюсь у вікно, сподіваючись побачити той гамак, але Бабця каже, що його вішають не перед будинком, а на задньому дворі. Та й зарано ще, бо нині тільки десяте квітня. Я бачу кущі і квіти, тротуар і вулицю, передні дворики й інші будинки. Я нарахував їх аж одинадцять; там мешкають сусіди, як у грі в сусіда-жебрака. Я смокчу Зубчик — він лежить якраз посеред мого язика. Коло будинку стоїть біла машина, я приїхав у ній з клініки, хоч у такому поспіху не було потреби. Лікар Клей хотів, щоб я залишився для неперервності і терапевтичної ізоляції, однак Бабця кричала, що не дозволить тримати мене під замком, наче в’язня,